Поезія (1837 - 1847)

А Мар’яна

Не до пана

Виходила гуляти,

Не до пана старого,

Усатого, товстого,

А з Петрусем

В гаю, в лузi

Щовечора святого

Розмовляла,

Жартувала,

Обнiмала, млiла…

А iнодi усмiхалась,

Плакала, нiмiла…

«Чого ж плачеш, мое серце?» —

Петро запитае;

Вона гляне, усмiхнеться:

«І сама не знаю…»

«Може, думаеш, покину?

Нi, моя рибчино,

Буду ходить, буду любить,

Поки не загину!…»

«Хiба було коли в свiтi,

Щиро що кохались,

Розiйшлися, не взялися

Й живими остались?

Нi, не було, мiй голубе.

Ти чув, що спiвають…

То кобзарi вигадують,

Бо, слiпi, не знають,

Бо не бачать, що е брови

Чорнi, карi очi,

І високий стан козачий,

І гнучкий дiвочий.

Що е коси, довгi коси,

Козацька чуприна…

Що на мову на Петрову

В глухiй домовинi

Усмiхнуся; скажу йому:

«Орле сизокрилий,

Люблю тебе й на сiм свiтi,

Як на тiм любила».

Отак, серце, обнiмемось,

Отак поцiлую,

Нехай вкупi закопають…

Умру… не почую.

Не почую…» Обнялися,

Обнялись, зомлiли…

Отак вони любилися!

На той свiт хотiли

Обнявшися переступить;

Та не по-iх стало!

Щовечора сходилися,

І мати не знала,

Де Мар’яна до пiвночi

І з ким розмовляе?

«Воно мале ще, дитина,

Нiчого не знае».

Угадала стара мати,

Та не все вгадала,

Знать, забула, що колись-то

Сама дiвувала.

Угадала мати: Мар’яна ? дитина,

Не знае, як треба на сiм свiтi жить.

Думала ? нi люди, анi домовина

З Петром не розрiзнять… Умiла любить.

Думала, що тiлько кобзарi спiвають,

Бо, слiпi, не бачать карих оченят;

Що тiлько лякають молодих дiвчат…

Лякають, дiвчата, правдою лякають!

І я вас лякаю, бо те лихо знаю,

Бодай його в свiтi нiкому не знать —

Того, що я знаю… Минуло, дiвчата!

Серце не заснуло, я вас не забув.

Люблю вас i досi, як дiточок мати,

Буду вам спiвати, поки не засну.

Тойдi ж, моi любi, як мене не стане,

Згадайте про мене, про мою Мар’яну;

Я вам з того свiта, любi, усмiхнусь.

Усмiхнуся…» Та й заплакав.

Дивились дiвчата,

Не питали, чого плаче.

Та й нащо питати?

Минулося. Помагало

Ласкаве дiвоче

Щире слово… «Вибачайте… —

Утер слiпi очi. —

Вибачайте, моi любi,

Нехотя журюся.

Так от, бачите, Мар’яна

З убогим Петрусем

Щовечора розмовляла,

І мати не знала,

Дивувалась, що се таке

Мар’яну спiткало,

Чи не пристрiт? Сяде шити —

Не те вишивае,

Замiсть Гриця, задумавшись,

Петруся спiвае.