Ангел наш добрий – Мати Софія

А коли колективiзацiя була в самому розпалi Андрiя несподiвано заарештували за ухиляння вiд вступу в колгосп та утримували в Звенигородськiй в’язницi.

Священик Петро, який перебрався з Киева до свого брата Оксеня, сестри Ївги чоловiка, порадив Олександрi, як можна врятувати Андрiя вiд заслання, а може й вiд смертi. Склав прохання-листа до Звенигородського тюремного начальства, у якому йшлося про те, що Андрiй Волосенко не ухилявся вiд вступу до колективного господарства, а навпаки хотiв до нього, проте на станцii не було кому працювати i не знаходилося замiни, а пару коней вiн добровiльно здасть у спiльне товариство, як тiльки хтось прийме його обов’язки на станцii.

Пiшки добралася у Звенигородку. Вирушила уночi, щоб до ранку дiйти до тюрми. Добилася до самого начальника, уперто чекала i просила вартових, щоб дозволили вiддати листа особисто йому в руки.

Вiн з’явився десь уже пiсля обiду. Олександра слiзно благала, аби взяв цього листа до уваги. Здивований наполегливiстю жiнки, начальник все ж таки прочитав його, глянув на пiдписи:

–

Ти знаеш, жiнко, що хто сюди потрапляе, тому один шлях – на Соловки.

Але цi пiдписи односельцiв… Хто тебе напоумив зiбрати iх?

–

Сама, – сказала упевнено.

–

Знать, розумна вдалася, нiчого не скажеш.

У його голосi бринiла недовiра.

Вiн пiшов, кинувши на останок:

–

Не стовбич тут.

Уже пiзнiм вечором добралася на хутiр. Дiти обое, i Софiйка, i Павлик поприпадали до мами. А вона вже дала волю сльозам. Вони лилися i лилися рiкою, i не було iм спину.

–

За що? Чому? Що вiн не так зробив? Чому вiд роботи вiдiрвали i вiд сiм’i батька? Який з нього ворог? Як тут не вб’ють, то пропаде в далекому Сибiру, а дiти сиротами зостануться.

А через день Андрiй став на порозi рiдноi хати, змарнiлий, аж чорний.

Дiти зрадiли, листочками тулилися до тата.

–

Слава Богу, минула лиха година. Тепер нам одна дорога – до цього Созу, щоб вiн був iм запався. Коней забрали, однак уже не будеш хазяйнувати, як ранiше, – казав брат Юхим. – Бачиш, я ранiше дотумкав, що й до чого, то хоч не шарпали мене й сiм’ю.

Схилив голову на груди Андрiй, важку вiд гiрких i пекучих думок, вiд безнадii:

–

Поле, рiдне поле, не обробляти менi бiльше тебе, новi хазяi гребуть усе в своi руки.