Ангел наш добрий – Мати Софія

Тепер iх усiх насильно записали до колгоспу i щодня гонили на роботу.

Не могла пережити лиха i мати Марiя, стала хворiти, а потiм i злягла.

Олександра кожен ранок посилала дочку Софiю навiдати бабусю, вiднести iй щось поiсти.

Одного разу дитина прибiгла налякана:

–

Бабуся менi не вiдчинили. Я гукала i в вiкна стукала.

Полетiла Олександра до неньки, та вже було пiзно.

Стали лаштувати похорон. Приготували бiдненький обiд: борщ, кашу, узвар.

Поховали матiр бiля батька.

–

Недовго й виглядали, тату, нашу матусю, – голосили доньки.

 – Вибралася вiд нас та й буде тепер уже навiки з вами. А нам же, як тепер жити?

Поверталися на хутiр, ведучи з собою важку журбу.

–

Заходьте, пообiдаемо за померлих, – кликали дочки рiдню.

Прийшли до хати, а там: ой, лишенько, стоiть на порозi нова хазяйка – комнезамiвка:

–

А чого вам тут треба? Що забули? Я тепер тут житиму!

–

То вiддай хоча б нам обiд, пiсля похорону трудящих годиться погодувати, – просили дочки.

–

Забирайтеся геть! Кому сказала?! Я – активiстка, менi положена куркульська хата! – горлала люто, змiнившись до невпiзнання.

А скiльки рокiв прибiгали на позички з чоловiком – п’яницею!

Такого похорону без поминального обiду i молитви не те що село, а мабуть, i свiт не знав.

Й така доля спiткала бiльшiсть господарiв того часу: невелика кiлькiсть комнезамiвцiв за допомогою продзагонiв та червоного вiйська захопили владу над трударями.

Експропрiйоване – награбоване майно активiсти без жодного докору хворого сумлiння надягали на себе та на свою рiдню, решта награбованого виставлялося на торги – грошi здебiльшого пропивалися. Мiсцевi нероби, п’яницi, ледацюги та волоцюги, якi отримали револьвери, гвинтiвки та шкiрянки «з самого району», здобули мандат на беззаконня, грабунок, вбивства односельцiв, единою провиною яких було те, що мали трошки кращi статки. Ходили майже завжди п’янi комнезамiвцi в чужому одязi, жили в чужих хатах, iли хлiб пограбованих ними безправних селян-трударiв.

* * *

Софiiн батько Андрiй i його брат працювали на залiзницi, на станцii й жили, бо треба було зустрiчати й проводжати потяги, що зупинялися тут-таки в Стецiвцi. Чоловiк тримав пару коней, часто заробляв додатково тим, що вiдвозив прибулих пасажирiв у Княжу, Чичиркозiвку, Юркiвку та в iншi сусiднi села. Тим часом збудував собi недалеко вiд станцii на хуторi хату.