Ангел наш добрий – Мати Софія

–

А може, тебе зразу в труну покласти? Бачите, живе, як вареник у маслi, а труни он якi приготував собi i жiнцi!

–

Ой, води бiдному дайте, – глумилися весело над ним тi, що зовсiм ще недавно бiгали до нього за всiм на свiтi: i за пшеницею, i за кiньми, i по грошi, i за iншими найдрiбнiшими позичками: по сiль, по вогонь iз печi.

Розтягли, розiрвали покрiвлю своi ж таки люди, що раптом перекинулися у хижих i лютих звiрiв. Добре хоч труни не порозбивали, бо й справдi, як чоловiковi тепер стягнутися на них?

–

Не побивайтеся так, тату, не в одного вас вчинили такий розбiй.

У людей на Зарiчнiй забрали i всю худобу, яка була в дворi, – умовляла Олександра.

–

А мiй Оксень каже, що треба вступати до того СОЗу, бо не дадуть дихати ще й зашлють туди, звiдки й вороття не буде, – обiзвалася дочка Ївга.

Насилу трохи пiддужчав Харитiн i взявся до роботи: полагодив верх на хатi, укрив ii солом’яними снiпками, щоб бiльше не муляла залiзом очi ласим на чуже добро.

Хiба ж вiн винен, що над усе любив працю i до неi змалечку й дiтей своiх привчив?

Наче пiдмiнили чоловiка пiсля того: став нездужати все частiше, танув на очах, як той вiск на вогнi.

–

Готовся на висилку, куркульська личино, – якось прошипiв п’яниця – сусiд. – У Сибiру хазяйнуватимеш. Там тепер таких, як ти, ого скiльки! А твоя земелька i лiс уже народне добро!

–

І справдi, тату, напишiть заяву до СОЗу, – радила Ївга. – Немае виходу, бо зашлють туди, звiдки не повертаються живими.

Мiй Оксень думав-думав, журився-журився та й написав заяву. Тепер ми старцi в колективi, будь вiн проклятий! Землю, конi, реманент – все забрали, як i у вас. То хоч висилкою не лякають.

–

Нi! – твердо вiдповiв Харитiн i зайшовся кашлем.

Хвороба його мучила пiсля того, як пiд дощем вшивав снiпками хату, щоб стеля не намокла i не впала.

Розсильнi прибiгали до Волосенкiв, викликали у контору.

–

Не пiде вiн, злiг, – казала Марiя. Вона журилася, бо бачила, що життя чоловiка по краплинi стiкае, i днi вже його лiченi.

І нiщо йому не допомагае: анi натирання, анi вiдвари з трав, якi знала ще вiд своеi матерi i баби.

Вiн вiдходив з життя, яке так любив, бiльше не згадував анi про худобу, анi про землю, анi про лiс, яким вiддавав свою силу, терпiння, надii.

Поховали дiти його на сiльському цвинтарi, гiрко оплакавши, вiдчуваючи, що на них i на село впало каменем велике нещастя, якого вже не позбутися нiколи.