Танці у напівтемряві кімнати

Так жартував Марк Твен. Кожен вiдчував, що трапляються втраченi днi, коли всерединi тебе хуртовина, ззовнi теж снiг, а свiт, наче нiчого не було, стоiть у бiлому пальтi. Розумний i красивий вiн вказуе на твоi помилки.

Інодi ми усi робимо дурницi. Не спецiально, а просто не думаючи. Найчастiше вдаеться вiдновити зруйноване, але вкрай рiдко вiдреставроване збiгаеться з тим, що було «до». Та навiть айсберги iнодi вибухають: вода просочуеться в щiлини в льоду, замерзае i розширюеться. Ми ж не айсберги, ми просто люди.

Тому я просто дозволяю собi довiритися дорозi i ходу подiй. І коли щось у життi раптом розвалюеться, а я вже встигла станцювали на попелищi мрii iрландську джигу уперемiш iз витиранням слiз, важливо себе чимось зайняти.

Я знаю лиш один дiевий механiзм – починати мiсити тiсто, яке пiд пальцями стае нiжним i так запаморочливо пахне, що хочеться сказати «нi» та «вiдчепiться» хору голосiв у головi, продовживши чаклувати. Збирати мозаiки зi спогадiв невдач i сварок не так цiкаво як змiшувати масло, борошно, цукор i какао.

Якщо нашi почуття i слова теж мають запах, то спокiй пахне саме так – домашньою випiчкою, радiсть – смачними абрикосами, а сум – гiрко так, наче пiдгорiлий омлет. Шкода, що усi печалi не можна скрутити як цей шоколадний рулет. У духовцi усе потекло i розтануло, перетворившись на рiки шоколаду, а менi захотiлося спiвати i танцювати.

Коли бачиш пористу структуру шоколаду, то думаеш, що вона подiбна до твого минулого. І днi, якi ти вважала втраченими, такими не виявляються.

Вони нерiвнi, пухкi i дивнi. Твоi i водночас не твоi. Раптом не вiдчуваеш всерединi нi печалi, нi зла. Інколи думаеш, що все могло б бути по-iншому. «Якби не…» – мило-оманливе словосполучення, два занадто малих слiвця, щоб мiстити в собi цiлий свiт жалю.

Ось саме через це iнколи страшно дивитися назад. І тобi трохи лячно, бо пережити все знову ти не змогла б, але водночас вiдчуваеш гордiсть – вiд того, що змогла це зробити один раз. Знаеш, якщо було боляче, то боляче буде завжди – перебити цей рефлекс вкрай важко, але, поки чаклуеш над тiстом, розмiрковуеш, над тим, що дiйсно цiкавi iсторii не про тих, хто втрачав серце, а про тих, хто знаходив у собi те, що заховано було глибоко.

Коли ми намагаемося рухатися далi, моменти, до яких ми постiйно повертаемося, не е звичайними, бо це були митi знайденоi надii, надзвичайноi радостi, сильноi пристрастi. Не без прийняття бажаного за дiйсне, звичайно. Можливо, навiть безутiшного розчарування.