Танці у напівтемряві кімнати

Вiдчуваю себе так, нiби вдалося зазирнути за пiдкладку часу без посередникiв i потримати у руках тишу, бо митi то поспiшають, то зупиняються i кульгають, нагадуючи черепаху.

Озираюся на усi боки, а сонце тим часом ронить бурштиновi краплi свiтла на циферблати. Через мить помiчаю володаря цiеi печери Аладiна i той нагадуе швидше графа Калiостро[1 - Граф Алессандро Калiостро – вiдомий мiстик i авантюрист.], анiж чаклуна пружин i гвинтикiв господаря.

Вiн не бачить годинника на моему зап’ястi, бо свiй улюблений я вiддала племiнницi, сподiваючись, що iй вiн принесе бiльше щастя.

Жити зi спогадами, а не мрiями – мое улюблене заняття. Здаеться, останню фразу промовила вголос, а годинникар навiть не зводить здивовано брови, нiби второпавши, про що мова, тому неспiшно про магiю часу говорить.

Мовляв, скiльки ми б не вагалися, час знае бiльше, нiж ми. Звучить заспокiйливо i я запитую як бути, якщо почуваюся кажаном на деревi з картин Сальвадора Далi, де свiт догори дригом, а час зупинився пiд пiдталих годинникiв калюж покровом.

Одним словом, як у «Мiстерii» Гамсуна, коли усе, що вiдчувае персонаж[2 - Маеться на увазi Юхан Нiльсен Нагель, головний герой роману Кнута Гамсуна «Мiстерii».] – ледь вловимi вiдчуття, якi наскрiзь пронизують i одразу зникають.

Замiсть вiдповiдi старий годинникар пропонуе каву i говорить, що можна роззутися i у крiслi влаштуватися. Посмiхнувшись, згадую iсторiю про Бенджамiна Клементайна.[3 - Бенджамiн Сейнт-Клементайн – британський поет, композитор та музикант.] Йому якось подарували довге пальто.

Прокидаючись у холоднiй квартирi, вiн його одягав i сiдав грати. Завжди босонiж, тому що вдома. Вдома можна вiдкривати душу ласкавiй байдужостi свiту.

Тим часом майстр подае менi книжку скарг i пропозицiй, таку собi «Soul Kitchen» з пiснi гурту The Doors, з книжковоi полицi. Пропонуе почати читати навмання i я зустрiчаю на ii сторiнках iсторii тих, хто застряг на нульовiй точцi i тих, хто з неi зiйшов. І неважливо куди – у мiнус чи плюс, бо ти сам собi джерело подiй, скiльки б дорiг не пройшов.

Особливо, коли довiв усе, що хотiв. Навiть тим, хто не вiрив. Тому вiдпустив самого себе, свое минуле i час водночас.

Менi стае цiкаво, чи для когось з героiв iсторiй годинникар навмисно час спиняв. Певно, тодi жити без необхiдностi видиратися сходинками на рiвнiй по-буддистськи поверхнi куди спокiйнiше. Так, нiби залишити лежати непрочитанi книги, коли хочеться вдумливо читати одну лише. Просто у когось часу менше, а у когось – бiльше.