Зеров. Поховальний промовець

Дихало життям i красою, молодiстю i легкiстю, iронiчно поеднуючи на вулицях в полi ii зору квiткарок i черниць, поважних професорiв i волоцюг, метких журналiстiв i роз- важливих сивочубих селян. До рiзномаiття запахiв додався стiйкий аромат спецiй, а коли панi Вiкторiя вiдточеним жестом узяла з рук хлопчака, що спинився поряд iз фаетоном, газету, Соля на повнi груди вдихнула аромат паперу i друкарськоi фарби.

Фаетон зупинився бiля будинку в затiнку дерев, краем ока вiдзначила адресу – Панькiвська, 7.

Слухняно узяла газету з рук панi, поки та, грацiйно спираючись на руку вiзника, спускалась благенькими сходинками на землю. Зупинила погляд на нiжному букетику квiтiв, що прикрашав капелюшок Наставницi.

– Вони не справжнi, – почула саркастичне зауваження i здивувалась – нiжнi пелюстки вигравали на сонцi, наче живi.

– Дуже гарнi, – врештi спромоглась на комплiмент i побачила щиру усмiшку панi, що була iй вiдповiддю.

Скромна вивiска iнформувала: «Школа кройки по французской методе Виктории Ленартович».

Нiяких малюнкiв.

– Здивована? – запитала Наставниця.

– Я думала на всiх вивiсках такого типу мае бути жiнка в сукнi.

– Жiнок у модних сукнях для вивiсок магазинiв у Киевi ранiше малював учень Олександра Мурашка – Владимирський. Так менi розповiдали.

Соля пропустила повз вуха незнайомi прiзвища.

– Інший учень художника малював туркiв з люльками для тютюнових магазинiв.

– І це погано?

– Нудно. Коли бачиш на всiх вивiсках однаковi постатi, врештi думаеш – яка рiзниця, в який магазин заходити.

А вже за кiлька хвилин Соля сидiла в м’якому крiслi i розмiрковувала над тим, як би то бiльш-менш елегантно узяти зовсiм крихiтну фiлiжанку з кавою i чи ризикнути додавати в ту каву вершкiв, що стояли поряд у дивнiй посудинi, яку вона так i не змогла iдентифiкувати. Капелюшок панi Вiкторii зайняв почесне мiсце на пiдставцi у формi дерева, що розлогим гiллям торкалося стелi.

Замiсть листя на ньому квiтли капелюхи всiх кольорiв i форм, доповнюючи одне одного. Захват замкнув iй вуста, тож Соля просто витрiщалась на диво-дерево, подумки примiряючи його скарби.

Панi Вiкторiя пила каву, звiвши мiж собою i гостею паркан iз газети. Соля з полегшенням зiтхнула, як тiльки господиня дому сховалась за шурхотливими сторiнками. Вiльнiше сiла у крiслi, схопила фiлiжанку i ковтнула чорного i терпкого, як сама смерть, напою.