Зеров. Поховальний промовець

Пробiглась очима корiнцями книг, що стояли у шафi, ледь торкнула поглядом дверi в iншу кiмнату, втупилась у в’юнкi мiдно-блискучi лози винограду, що прикрашали дорогий канделябр. Усе в цьому домi-майстернi дихало витонченiстю, але витонченiстю вмираючого королiвства. Нiби король уже помер, але служницi все ще бояться сказати про це королевi.

Шурхiт газети змусив ii повернутись до господинi дому. Поставила чашку, звiвши очi на свiже обличчя Наставницi.

– Тут не так уже й тоскно, як ти собi навигадувала, – констатувала панi, – хоча колiр шпалер можна було б i змiнити, в цьому сезонi вiд нього вiе нафталiном.

Пройшлась кiмнатою, кинувши зiм’яту газету на канапу.

– Гарнi новини? – запитала Соля.

– Брак поганих. Незабаром ми й цим не зможемо похвалитися. Однак я б хотiла спершу почути твою iсторiю, – поглядом примусила вона Солю сiсти рiвно. – Твiй Перехресник у Киевi?

– Не зовсiм.

– Тобто?

Дiвчина витримала паузу, глибоко вдихнула.

– Я ще не зустрiла його.

Морально Соля була готова до такоi заяви ще коли сiдала у фаетон поруч з цiею холодною, по-осiнньому красивою жiнкою.

Уявляла, як змiниться вираз ii обличчя, розширяться у здивуваннi зiницi. Можливо, вона навiть розсердиться. Урештi, мае повне право на такi емоцii. Наставницю не можна було зустрiти до зустрiчi з Перехресником.

А Соля зустрiла. Мала нахабство заговорити до неi, приiхати в ii дiм, пити каву з такоi витонченоi фiлiжанки. Влила в себе рештки напою, зауваживши чорний слiд гущi на днi. Темнi залишки вкривали майже все денце i тонкою смужкою тягнулись до вiнець.

Бiлi плями у чашцi дивились на Солю очима знайомих i незнайомих людей та чудовиськ. Чорнi контури малювали числа i знаки, якi iй не хотiлось упiзнавати. Вона давно кинула читати свою долю по кавi у чашках. Повiльно-уривчастий румбовий ритм вiдстукотiли каблучки панi Вiкторii – вона пiдпливла до Солi. Узяла з рук чашку, опустилась на канапу поруч iз крiслом.

– Поганий знак, – майже пошепки проказала вона, маючи на увазi чи то iх зустрiч, чи то щось побачене в чашцi.

– Я не вiрю в поганi знаки, – холодно вiдказала Соля.

Панi Вiкторiя усмiхнулась:

– Знакам байдуже, вiриш ти в них чи нi.

Пiсля паузи додала:

– Отже, Соля. А повне iм’я?

– Соломiя.

Господиня кивнула. Поставила чашку на столик, випросталась.

– Спатимеш у кiмнатi нагорi. І не створюй шуму до дванадцятоi ранку.

Кивнула. Пожалкувала, що кава скiнчилась. Прослiдкувала поглядом за господинею, що пройшла до дверей.