Зеров. Поховальний промовець

Панi Вiкторiя короткими реплiками вiдрiзала спiвчуття з великого сувою гарних манер. Рiвненько крiпила iх до сумноi розповiдi вiдвiдувачки, додавала мережива здивовано зведених брiв та емоцiйних вигукiв. Ох-ох, що ви кажете!

– Що сталося з мiстом? Ми або чекаемо обстрiлу, або вже дочекались.

На думку Солi, панi Вiкторiя перебiльшувала. Новоприбула киянка зiтхала i говорила:

– Зовсiм малi, старшiй, Маринi, ще нема трьох рокiв.

«Певно, дiти», – здогадувалась Соля.

Наставниця чаклувала iз сантиметровою стрiчкою, ковзала навколо жiнки, ii бiлi нiжнi руки танцювали то вздовж рукавiв, то на рiвнi талii. Рвучко схилялась над столом, записувала. Вiдкидала пасмо волосся з лоба, i у здивуваннi Соля вiдчувала, як трояндовий аромат розквiтае у домi, знов наповнюе все собою, певно, заповзае пiд капелюхи, що цвiтуть на деревi. Чи вiдчувае цей аромат гостя?

– Вiро, все налагодиться, повiрте менi. Я глибоко поважаю вашого чоловiка.

Упевнена, вiн привiз родину до Киева, бо вважав це правильним рiшенням.

«Цiкаво, якого це чоловiка вона “глибоко поважае”», – подумалось Солi.

– О, вашi б слова… Вiн зав’яз у тих шрифтах, як павук у павутинi, щось сплiтае, ночуе в типографii, бо ввечерi страшно вертатись додому. Життя тут нестерпне, стiльки люду, смiття не прибираеться з вулиць. Ввечерi нема сподiвань на лiхтарi, хiба на вiкна будинкiв, однак iх так зашторюють, нiби свiтло тут – найкоштовнiша розкiш.

– Коли вимикають електрику, так i е, – сумно усмiхнулась панi Вiкторiя.

Далi розмова увiйшла у звичну колiю теревень про театр, який так чи iнакше ставав центром базiкань усiх клiенток панi Вiкторii. Невже в цьому мiстi жiнки шили собi одяг лиш для тетральних лож?

– Хiба ж це поганий привiд для сукнi? – дивувалась панi Вiкторiя.

Соля мовчки знизувала плечима.

– Колись вiдведу тебе. Зрозумiеш, що заради того театру, що зараз у Киевi, жiнки шиють сукнi, а чоловiки беруть штурмом мiсто.

– Хiба в Киевi лиш один театр? – питала Соля сто рокiв тому, до того, як уперше побачила на сценi акторiв Садовського.

– Один, у який я тебе вiдведу. Іншi вiдвiдаеш за власним бажанням.

За кiлька мiсяцiв Соля, перетворившись на бувалу театралку, переповiдала вiдомi киiвськi легенди охочим смiятися над ii iсторiями про той, единий театр панi Вiкторii.