Зеров. Поховальний промовець

В iсторiях фiгурував театральний критик Симон Петлюра, що писав статтi-дифiрамби акторам, а ще – гетьманський автомобiль, що забирав керiвника театру просто з репетицii, – Садовський мав показати гетьману, як правильно тримати булаву. Слухала плiтки про юних балерин зi школи на Прорiзнiй i «Молодий театр», який працював у примiщеннi танцювальноi школи. Смiялась над байками про «Інтимний театр», що заiнтригував першими афiшами – кияни очiкували чогось непристойно-пiкантного, натомiсть виявилось, що органiзатори мали на увазi особливу iнтимну атмосферу для iнтелектуальноi розмови мiж глядачами та акторами.

Любила гуляти Контрактовою ярмаркою, задивлялась на мундири вiйськових, пила каву й ароматне вино з якихось неймовiрних сховищ панi Вiкторii, читала книги i газети, примiряла капелюшки, допомагала кроiти i шити замовлення, носила листи на пошту. Однак над усiм безтурботним Солiним життям нависало гнiтюче занепокоення. Тривожнi погляди панi Вiкторii свiдчили, що так не триватиме вiчно.

Тi погляди зовсiм не стосувалися ситуацii в мiстi, яке ледь не щодня прокидалось пiд новими прапорами. Наставницю непокоiв хиткий статус Солi, ii роль королiвни без королiвства. Скiльки б дiвчина не блукала киiвськими перехрестями, Зустрiчi не дочекалась.

– Як же я впiзнаю його? – питала вона в господинi дому в тi рiдкiснi вечори, коли вони говорили про те, що тривожило обох.

Говорити – уже було неабияким досягненням. Панi Вiкторiя виглядала печально-стривоженою, Соля – наляканою.

– Впiзнаеш. Неможливо не впiзнати.

– Що як я вже зустрiла його, просто не встигла врятувати?

Вiкторiя мовчала.

– Що як я нiколи не зустрiну його?

Що можна було б вiдповiсти цьому дiвчиську? Яке Перехрестя покликало ii? Вiкторiя не мала вiдповiдей, самi питання. І тривога за долю власного Перехресника стискала iй серце, а хмари густiшали й нависали низько над брамою Заборовського, бiля якоi вона так любила гуляти.

Та хiба лиш вона?

Вiра приiхала по сукню без попередження i в поганому настроi. Маленька дiвчинка в сiрому пальтечку спустилася вслiд за нею з пiднiжки фаетона, що зупинився навпроти вивiски, яку Соля мусила щодня протирати вологою ганчiркою. Великi очi, смiшний нiс.

Соля, обрiзаючи трояндовий кущ, що рiс iз горщика бiля входу, спiвчутливо глянула на малу, вiдчувши холод, що вiяв вiд ii матерi. З трояндами Солi вiдверто не щастило.