Зеров. Поховальний промовець

– Хтозна, можливо, твiй Перехресник не помiтив тебе через те страхiтливе вбрання, яке було на тобi в нашу першу зустрiч.

Соля мовчала, подумки проклинаючи бiсового естета, що дiстався iй в Перехресники. Тобто поки що – не дiстався.

– До речi, про Перехресникiв, – урештi наважилась вона.

Вирiшила: кращоi нагоди не дочекаеться, час розказати про хлопчину з газетами. Панi Вiкторiя завжди була стриманною i холодною у спiлкуваннi з Солею, вiдверто прискiпливою i iнодi жорстокою – з ученицями, ввiчливою, але недосяжною – у розмовi з клiентами.

Скажена жiнка. Краще сказати iй усю правду зараз, нiж через мiсяць, i тодi слухати крижанi докори. Соля здригнулась, вiдчувши на собi погляд Наставницi.

– Що саме про Перехресникiв? – перепитала панi Вiкторiя.

Соля глибоко вдихнула i спробувала не дозувати iнформацiю, а видати все вiдразу:

– Я бачила Зустрiч на Перехрестi. Не свою. Бачила, як якийсь хлопець зустрiв свого Перехресника, – вона зробила паузу.

Оскiльки панi Вiкторiя зберiгала мовчання, продовжила:

– Спочатку я не розумiла, чому бачу якесь сяйво над тим чоловiком у плащi.

Думала, сонце грае чи що. Вiн ще й в окулярах був. А потiм, – Соля скривилась, нiби спогади завдавали iй фiзичний бiль, – потiм вiн засвiтився ще яскравiше. Я спочатку подумала, що ось… що це i е мiй Перехресник. Але вiн дивився не на мене. Хлопець з газетами теж засвiтився так само яскраво. Я раптом зрозумiла, що це i е Зустрiч. Тiльки не моя Зустрiч.

– Що було далi? – врештi мовила панi Вiкторiя.

– Вони привiталися, здаеться.

Я бачила, як щось говорили, просто не чула. А потiм… вони розiйшлися.

Як не дивно, пiсля того, як вона врештi розповiла тривожну iсторiю панi Вiкторii, iй полегшало.

– Коли це було?

Соля зморщила чоло, уявляючи, що зараз слухатиме не надто приемнi слова.

– Два тижнi тому. Коли приiздили Вiра з Мариною.

Панi Вiкторiя мовчки погладила рукою тканину, дiстала тонкi довгi ножницi з вiзерунчастим рукiв’ям iз шухляди столу. Ножицi зблиснули у свiтлi вмираючого вечiрнього сонця, що торкнуло своiм промiнням пiдвiконня в кiмнатi.

Швидкими вправними рухами розрiзала тканину. Лишила на столi шмат, iнше – знов згорнула в сувiй, прибрала в шафу. Врештi спромоглась прокоментувати Солiну розповiдь:

– Отже, часу в тебе ще менше, нiж я думала. Сукню пошиемо до завтра.

«Певно та сукня й вiд Апокалiпсису врятуе», – подумки закотила очi Соля.

– Не врятуе, – спокiйно мовила Вiкторiя, – але зустрiти Судний день у нiй буде не соромно.