Зеров. Поховальний промовець

Шили до ранку. Панi Вiкторiя кроiла, як танцювала. Бiгала пальчиками з голкою вздовж обрiзаних краiв, нiби еднала не тканину – матерiю, саме життя зi смертю, темряву зi свiтлом. Соля обколола всi пальцi i пригадала всi лайливi слова, що знала. Зауважила бiднiсть лексикону, засмутилась. Пiд ранок зварила каву i цього разу ii Наставниця не вiдмовилась вiд трояндових пелюсток. Пили мовчки, насолоджувались смаком i свiтанком, що постукав у вiкно.

З крихiтною фiлiжанкою в руках Соля стояла перед величезним дзеркалом у просторiй спальнi панi Вiкторii.

Карамельна сукня сидiла на нiй, як ранiше жодна сукня з усiх, що Соля носила в цьому життi i в попереднiх, про якi не пам’ятала. Панi Вiкторiя виглядала задоволеною i стомленою водночас.

– У такому виглядi вiзьму тебе з собою до особливоi ложi.

– У театр? Ми шили сукню заради театру?

– Заради чого ще варто шити всю нiч? Хоча, якщо наполягаеш, можемо почекати до весни, Контрактовий ярмарок не за горами.

Соля не мала настрою для словесних боiв, надто гарним було ii вiдображення.

Наставниця перехопила ii погляд у дзеркалi, сказала:

– Зустрiти мене до зустрiчi з Перехресником – це дуже, дуже погано. Однак ти перевершила себе. Бо побачити чужу Зустрiч на Перехрестi – це набагато гiрше. Я не знаю, чому це мiсто тебе покликало, однак залишатися в ньому довго тобi не можна.

Соля розтулила рота, аби заперечити. Панi Вiкторiя випередила ii:

– Я не гнатиму тебе. Поiдеш, коли сама вирiшиш. Але дам пораду, врештi, маю на це право: iдь.

Це мiсто зараз живе передчуттями, i всi вони – недобрi.

Соля спохмурнiла.

– Поки що не можу. Щось тримае мене.

Сказала i ще бiльше заплуталась у своiх вiдчуттях. Не розумiла, чому залишаеться, на що чекае.

А вже ввечерi у своiй мереживно-карамельнiй сукнi Соля в супроводi панi Вiкторii розглядала здивованими очима нових знайомих незнайомцiв. Наставниця ii помахом руки вiтала друзiв, усмiхалась клiенткам, що прибули до театру в супроводi поважних чоловiкiв, iз серйозним виглядом переповiдала Солi мiськi плiтки.

Сцену осяяло свiтло, вiдрiзавши зал вiд акторiв стiною мороку. Соля широко розплющила очi i забула, як клiпати, на годину. А вже в антрактi ii закрутив буревiй нових знайомих, що обговорювали побачене. Чоловiки у формi i костюмах, жiнки – у сукнях. Соля вихопила з натовпу знайоме обличчя, усмiхнулась – до них пiдiйшла Вiра з чоловiком. Панi Вiкторiя щось говорила, представляла пiдопiчну, запитувала про дiтей.