Зеров. Поховальний промовець

Вiра ввiчливо вiдповiдала, ii кремезний, як здалося Солi, чоловiк яснiв усмiшками i блискав доброзичливим смiхом з очей.

Уже потiм Вiкторiя розкаже iй, що той добрий повновидий пан – професор Академii мистецтв, художник i неперевершений майстер збирати навколо себе веселе коло талановитих людей.

– Талановитих? – перепитае Соля i усмiхнеться, – талановитих у чому?

Голос Георгiя Нарбута – а саме так звали Вiриного чоловiка, – прогримить у неi над вухом:

– Не просто талановитих! А як казав один мiй знайомий – царiв! Царiв у поезii i в алкоголi!

І додасть бiльш стриманно:

– Великих у своiй спiвецькiй долi.

Вiкторiя розсмiеться своiм ввiчливим смiхом i перепитае:

– Хто ж цей дотепний знайомий?

Однак вiдповiдь потоне в розмовi i голосних вибухах смiху, оплесках i вигуках.

А потiм Соля побачить десятки нових облич, почуе новi iмена, якi того вечора нi про що iй не скажуть, нiчим не здивують, забудуться вiдразу, лиш пролунавши. За кiлька рокiв вона зрозумiе, що того вечора iй було даровано кiлька щасливих спокiйних годин, розмов iз майбутнiми друзями, комплiменти й смiх, вино i усмiшки.

Кiлька годин, неоцiненних i не оцiнених по праву того дня.

Тiльки два обличчя запам’ятаються iй, тiльки двi пари очей на мить вирвуть iз майже медитативного стану розслабленного спокою. Перша – блакитна, рiзоне, як лезо ножа. Очi – виклик. Соля втупиться в обличчя власника цих очей i остовпiе на мить. Надто юне, надто свiже. Рокiв сiмнадцять, не бiльше. Форма гiмназиста. Та здивуе ii бiльше за все, що обличчя виявиться знайомим.

Друга пара – очi – лагiдний дотик. Очi – променi. Смарагдовий вiдблиск. Упiймавши Солiн зосереджений погляд, Вiкторiя прошепоче:

– Це помiчник хормейстера. Навiть Садовський його хвалив. Кажуть, i поет, i музикант.

Дивний дзвiночок продзвенить у вухах Солi, стисне зсередини щось сховане пiд мереживом i теплою карамеллю сукнi. Вона обiрве на пiвсловi спiврозмовника, злякано пошукае очима панi Вiкторiю, що хвилину тому стояла поруч, але вiдiйшла до гомiнкого гурту «Ложi Нарбута», певно, тоi особливоi ложi, про яку говорила вранцi.

Не знайде i почне продиратися крiзь форму i мережива, смiх i чужi розмови туди, де в темрявi коридору зникла голова в шапцi густого волосся.

Театр, як виявилось, не весь охоплений свiтлом лiхтарiв та софiтiв, е в ньому закутки, сповненi густоi кави мороку. Такий коридор поглине Солинi коси, що ковзнуть по спинi, зблиснувши в теплому свiтлi зали, перш нiж повнiстю пiрнути в темряву.