Зеров. Поховальний промовець

– Сподiваюся, ти помиляешся, – сумно усмiхнувся вiн, розмiрковуючи про те, чи справдi цей юнак десь знайшов «Раду» кiлькарiчноi давнини чи переповiдае чиiсь слова. Про кар’еру виголошувача промов над могилами Микола точно не мрiяв. От тiльки якийсь дивний дзвiночок тривоги дзенькнув чи то у вухах, чи десь у глибинi горла, примушуючи його завмерти. Пiсля такого дзвiночка, зазвичай, у пам’ятi виринала картинка зi сну, що дивував своею регулярнiстю останнi кiлька рокiв.

Сон, зазвичай, огортав його пiд ранок, примушуючи забути про все на свiтi.

Одне i те саме напiвмарення, картини якого вiн встиг вивчити напам’ять. Височезнi стовбури дерев, що сягали неба, – принаймнi, Микола не мiг роздивитися угорi нiчого, крiм гiлок цих дерев. Нi, не просто дерев, цiлком очевидно – то були сосни. Вiн стояв на якомусь пагорку перед стiною правiчного лiсу, обличчям до нього. А за спиною… За його спиною щось – вiн не мiг вiдповiсти, що саме, – чекало, поки вiн озирнеться. Щось, що таiло небезпеку. Однак Микола не озирався.

Прокидався iнодi вiд власного крику, iнодi спокiйно. З вiдчуттям нестримного бажання поринути в лiс, сховатися в ньому, знайти серед хащ тишу i спокiй. Про лiс вiн згадав i зараз, iдучи Хрещатиком за трунами своiх учнiв. Вiд повного занурення в пiдсвiдоме його вiдволiкла метушня по праву руку. Марко рiзко вiдскочив убiк, вiдсмикнув рукав пальто, в який вчепилась чиясь рука. З другого боку з юрби випiрнув хлопець, обличчя якого здалось Миколi знайомим. Поки Марко вiдхилявся вiд удару другого нападника, Микола впiзнав у першому свого учня.

Вiн уже хотiв зупинити iх зауваженням, однак нападники й самi завмерли в нерiшучостi, побачивши викладача.

– Миколо Костьовичу! – вдихнув перший.

Марко похмуро глянув на нього з-пiд лоба. Далi дiалог не клеiвся, певно, хлопцям було непросто пояснити, чого вони вирiшили влаштувати бiйку в декорацiях поховальноi процесii.

– О, не зважайте на мене, – картинно махнув рукою Микола.

Хлопцi знiтились ще бiльше, отож, вiн продовжив:

– Якщо ви змiнили плани щодо побиття мого спiврозмовника, ми продовжимо нашу бесiду, – iронiчно констатував вiн.

Нападники всiм своiм виглядом демонстрували небажання продовжувати акцiю праведноi розплати. Марко з виразом байдужостi рушив услiд за Миколою. Вiд вiзникiв iз трунами вони безнадiйно вiдстали, Микола не вiдчув жодного суму з цього приводу. Думав про Марка.

– То чого ж ти не пiшов?

– Можливо, я – боягуз, – вiдповiв той майже вiдразу.