Зеров. Поховальний промовець

– Чому ж я в цьому сумнiваюся?

– Така властивiсть критичного розуму – в усьому сумнiватися, – усмiхнувся Марко. – От зараз ви сумнiваетесь, що ви – саме той, хто мае щось сказати, перш нiж iх засиплять землею.

– Можливо.

– Не сумнiвайтеся. Їм це потрiбно.

– Мертвим нiчого не потрiбно.

– Окрiм останнього боргу живих перед мертвими – кiлькох слiв над труною.

Микола звiв брови у здивуваннi, скосивши погляд на свого учня.

– Для тебе це так важливо? Аби я виголосив промову?

– Для мене.

І для них.

Микола стенув плечима.

– Якщо чесно, я просто не знаю, що сказати. З чого почати?

– З чого завгодно. Якщо зовсiм нiчого не вигадаете – почнiть, як Грушевський – з латини. Вам сам Аполлон велiв.

Микола усмiхнувся, краем ока помiтивши суворий погляд, який у вiдповiдь на його усмiшку кинула поважна панi в чорнiй траурнiй хустцi. Стер усмiшку з обличчя, як за наказом. Кладовище на Звiринцi вiйнуло на них меланхолiйною рiвнiстю рядiв бiлих хрестiв.

Це було вiйськове кладовище, а отже, останнiй пристанок тут можна було знайти, лише пiдкоряючись чiтким правилам: у могилi в три аршини в довжину i двi – у ширину.

Микола дивився на рiвний ряд ям i якийсь усепроникаючий смуток наповнював його зсередини. Може й справдi щось незбагненне, що в релiгiях свiту зветься «душа», могло трiпотiти тут серед хрестiв? Про що можна говорити, проводжаючи зовсiм ще хлопчакiв? І щоб слова не видавалися затертими газетними заголовками?

Коли вiн виступив уперед, ковзнувши поглядом уздовж рiвного прямокутника найближчоi ями, тиша запала не вiдразу.

Його нiхто не представив, та й, власне, вiн i сам не назвав свого iменi перед тим, як почати говорити. Зловив себе на думцi, що ще один виступ – i його й справдi можна буде вважати досвiдченим поховальним промовцем. Так i не вирiшив, що саме казатиме, отож, почав з того, що згадалось:

– Aut cum scuto, aut in scuto…

– Це була гарна промова, – мовив Марко, коли вони повертались iз кладовища.

– Я використав твою метафору. Про бiй пiд Термопiлами, – мовив Микола.

– Вона не моя. Але метафора й справдi гарна.

Натовп поволi рiдшав i розтiкався вулицями. Микола намагався не думати про своi, тепер зовсiм спорожнiлi, старшi класи. Марко перервав потiк його думок, промовивши:

– Змушений вас залишити, Микола Костьовичу. Дякую за те, що дозволили роздiлити з вами цей шлях.