Зеров. Поховальний промовець

Сподiваюсь, ви не вiдмовитесь вiд мого супроводу, якось… при нагодi?

Микола трохи здивовано поглянув на учня, не розумiючи, про що вiн. Але вiдповiв:

– Звичайно, буду радий.

Якийсь дивний блиск ураз спалахнув в очах Марка, який кинув дзвiнку реплiку в небо, що враз нiби посвiтлiшало:

– Що ж, до зустрiчi!

– До зустрiчi.

Хлопець рвучко розвернувся i майнув геть, гублячись за спинами перехожих. Микола послав погляд йому навздогiн i повiльно рушив вулицею.

Висока струнка дiвчина в темному пальто якраз намагалась обiйти аж надто непривабливу калюжу з чорним мiсивом багна.

Марко зупинився по iнший бiк вiд перешкоди i з викликом поглянув на неi. Дiвчина спершу знiтилась пiд його поглядом, потiм роздратування увиразнило тонкi риси ii обличчя.

Марко вступив у дiалог першим:

– Я – учень Миколи Костьовича Зерова, – спокiйно мовив вiн, – ви ж, напевне, його тут шукаете?

– Не розумiю, до чого… – здивовано почала вона.

– Микола Костьович зустрiв приятелiв по дорозi, вони планували завiтати до когось iз них – пом’янути полеглих.

Ви ще встигнете iх наздогнати, – насмiшкувато вiдрiзав вiн.

Рум’янець пишними мальвами розцвiв на щоках дiвчини.

– Ви з кимось сплутали мене, – спокiйно мовила вона.

Рiзко розвернувшись, рушила геть, а Марко лишився проводжати поглядом ii струнку постать. Соня. Бiсова Навсiкая.

– Добре, що хоч встиг, – кинув крiзь зуби слова просто в багнюку.

І розсмiявся, тихим переможним смiхом.

II. Поганi знаки

Соля очима пила густу вранiшню прохолоду мiста.

Бiгла. Пiдбори ледь чутно постукували у якiйсь дивнiй тишi, яка була не властива Киеву. Солодкавi травневi ранки зазвичай були сповненi звуками. Льняна сукня обцiловувала ноги. Коси пломенiли чорним на фонi свiтлих рукавiв. Бiгла.

– Ти не встигнеш, – говорив малий шмаркач.

– Дивись, аби ти встиг.

Бiгла. Мов безтiлесна, пролiтала повз людей i будинки, дерева i машини. Найболячiше було те, що малому шмаркачевi нiкуди було поспiшати. Принаймнi не сьогоднi.

Сьогоднi його Перехресник був у безпецi. Можливо, колись Соля, захлинаючись вiд розпуки i помсти, теж кидатиме йому в обличчя:

– Ти не встигнеш.

Це i е iхне головне завдання – встигати. Попереджати неминуче i невiдворотне, вiдтягувати останнiй час. Кажуть, спочатку встигати зовсiм просто. Киiв мовчки спостерiгав за нею, нiби насмiхався. Таким холодним вiн не був, коли вона вперше оглядала його вулицi з високого сидiння фаетону. Тодi iй нiкуди було поспiшати.