Життя як сон. Одна людина – два життя

А якщо спитае чим? Дiйсно, чим я можу бути зайнятий, стоячи посеред вокзалу?» – Дiму охоплювала легка панiка. – «Скажу, що зустрiв на вокзалi тiльки що викладача i розмовляю з ним щодо iспиту. Думаю, нормально буде, вона повiрить», – вирiшивши за кiлька секунд цю маленьку проблему, хлопець взяв слухавку.

– Привiт, Сонце! – Дiма намагався говорити якомога спокiйнiше, але тiльки шум автобусiв мiг насправдi гарантувати, що вона не помiтить зовсiм недоречного хвилювання.

– Привiт. Ти вже доiхав? Чому не дзвониш?

– Та тiльки з автобуса ось вийшов.

– Це як зазвичай, нiчого дивного, коли в таке рання виiжджати.

– Та й… А у тебе там як, все нормально? До наступного iспиту готуешся? – Дiма крiзь бiль в головi вiдчував, як його мiзки поступово вимикаються, i тому необхiдно було якомога швидше закiнчити розмову. Але i здатися грубим при цьому вiн не хотiв.

– Та ти ж сам знаеш… Я вчора розмовляла ще з Вiкою, з моею подругою. І вона знаеш, що?.

– Кохана, вибач, але до мене зараз викладач пiдiйшов, щодо iспиту поговорити, i давай я пiзнiше тебе наберу, добре?

– Викладач? Ти ж нiби на вокзалi зараз, – по голосу було чути, що дiвчина йому не повiрила, але зворотного шляху вже не було.

– Так, звiсно, на вокзалi. Я i сам здивувався, але ти ж знаеш, як воно бувае. Гаразд, як звiльнюся, я тебе вiдразу ж наберу. Цiлую.

– Ну, добре, цiлую.

Поклавши слухавку, Дiма пiшов до найближчоi вiльноi лавки, але не встиг вiн зробити й кiлькох крокiв, як телефон знову подзвонив.

– Привiт, Дiмон! Ти вже добрався?

– Так, тiльки нащо так кричати, як ненормальний? – голова у Дiми все ще болiла, а тут ще й друг загорлав в мiкрофон свого мобiльного. «І це хто iще з нас ненормальний?» – промайнула в головi думка.

– А ти хiба не радий мене чути?

– Та нi, не подумай, радий. Просто голова болить дуже. Давай, ти пiдходь, а я тебе тут, на платформi, почекаю.

– Окей. Стiй, де стоiш. Зараз буду, – сказав Вася i скинув виклик.

Дмитро тим часом дiйшов до лавки i сiв на неi. У його головi в тi хвилини крутилася лише одна думка: «Тiльки б Вася прихопив iз собою пиво, як i того разу». І вже трохи пiзнiше хлопець почав розумiти, що нiякого того разу не було. Але звiдки ж тодi, питаеться, у нього взялося похмiлля? Ця задача залишалася без вiдповiдi, як би не старався вирiшити ii юнак, очiкуючи друга.