Вигнання в Рай. Роман

Просто якось спросоння ще апетит про себе не дуже нагадуе. Менi б умитися.

– Так, так, звичайно. Зараз я тобi й рушника дiстану, – пiшла вона до шафи, вiдчинила ii i почала там порпатись.

А Сергiй тим часом озирнувся уважнiше. В хатi було охайно, прибрано, все стояло на своiх мiсцях, кругом нi пилиночки. В належному iй кутi – iкона Божоi Матерi, на стiнах – свiтлини рiдних i близьких. Взагалi, все було так, як i належить бути в звичайнiй селянськiй хатi, де живе старенька бабуся: цей стародавнiй образ Божоi Матерi, цi пожовклi свiтлини на стiнах, цi вiзерунчатi занавiсочки на вiкнах, цi гаптованi скатерки на меблях – все дихало такою знайомою, такою рiдною стародавньою доброзвичайнiстю, викликаючи щемливi дитячi спогади, адже все це так нагадувало оселю його, Сергiевоi, рiдноi бабусi, давно вже померлоi баби Килини, Килини Андрiiвни, яка жила пiд Киевом, i в якоi Сергiй проводив досить багато часу, особливо на канiкулах, оскiльки виростав безбатченком з одною лише матiр’ю, яка бiдкалася, працюючи на декiлькох роботах, аби прогодувати себе i сина.

Та й бабуся Горпина так була схожа на бабусю Килину – цей метушливий почовг при ходьбi з характерним розгойдуванням худенького тiла, так як чимчикуе качечка, ця самозречена турботливiсть про iнших, ця прониклива доброта, що виливаеться з очей щедрим сонячним потоком…

– Ось, тримай, – подала Горпина Степанiвна Сергiевi чистий вишитий рушник, якого видобула щойно iз надр шафи, – це я ще дiвкою вишивала, на вiно собi, – розлила вона щедроту своеi доброти у щирiй посмiшцi.

– Дякую, – як приймають хлiб-сiль, Сергiй прийняв цей рушник, що дихав щирiстю селянськоi наiвноi невинностi. Потiм вiн пiдвiвся й пiшов услiд за бабусею надвiр до умивальника, де з насолодою умився чистою водою з колодязя, що був тут же, на подвiр’i, витерся чистим духмяним рушником i з почуттям радiсноi свiжостi пiшов услiд за бабусею знову в хату до обiднього столу.

– Ось пригощайся, будь ласка, не соромся, – припрошувала бабця Сергiя, насипаючи йому в миску борщ, крiм якого на столi ще стояла смажена картопля, печеня, коржики, молоко, – iж, iж, – накладала вона побiльше сметани в борщ, – як кажуть, хто як iсть, той так i працюе, так що не соромся.

– Та я не соромлюся, – взяв Сергiй ложку i шматок хлiба, – просто ви тут, бабуню, понаприготували стiльки, що вистачило б не лише на одного художника, а на цiлу бригаду робiтникiв.