Вигнання в Рай. Роман

– Так, так, – радiсно закивала у вiдповiдь сусiдка, – оце забiгла на хвильку поцiкавитися, чи сподобалося вам мое молочко.

Сергiй з Горпиною Степанiвною порозумiло перезирнулися, даючи одне одному знати, що вони обидва добре втямили причину Мотиного приходу: було цiлком ясно, що Мотря Микитiвна пiсля приходу Горпини Степанiвни, коли дiзналася про Сергiя, вiдразу ж подалася по селу розповсюджувати сенсацiйну звiстку про приiзд знаменитого художника, який буде розписувати iхнiй храм, – ще б пак, розповiсти односельчанам першою про таке! Але розповiдаючи про Сергiя, Мотря Микитiвна, мабуть, не змогла таки втриматися вiд того, щоб хоч декiлька разiв не сказати таку спокусливу сакраментальну фразу «сама його бачила», хоча й говорила вона це, очевидно, як добросовiсна оповiсниця, не без докору сумлiння.

І ось, щоб заспокоiти свое, трохи постраждале сумлiння, Мотря Микитiвна й прийшла зараз до сусiдки, щоб i насправдi таки на власнi очi побачити Сергiя.

– Та ти заходь, заходь, Мотю, проходь, сiдай, – запрошувала баба Горпина сусiдку, яку втiм можна було й не запрошувати, вона й так пройшла до столу, вiдсунула стiлець i присiла бiля столу.

 – А ми оце з Серьожею, – посмiхнулася Горпина Степанiвна в бiк Сергiя, пiдкреслюючи перед сусiдкою таким звертанням до знаменитого художника дружнi з ним вiдносини, – трохи дiйсно таки не порозумiлися, трохи справдi не посварилися. Ти тiльки уяви собi, Мотю, говорить, що заплатить менi за квартиру, якщо житиме тут у мене, поки розписуватиме наш храм! Уявляеш собi таке?

– Оце так.

Оце ви, справдi таки, придумали, – широко розплющеними вiд здивування очима подивилася Мотя на Сергiя, як на якогось незрозумiлого дивака. – Та що ж ми тут бузувiри якiсь, чи що. Будемо ще й грошi з вас дерти? Оце так!

– Та годi, годi вже вам, – примирливо подивився на обох сусiдок Сергiй, – будемо вважати це непорозумiння вичерпаним. Як то кажуть, хотiлося як краще, а вийшло як завжди. Будемо вважати, що нiчого я вам не пропонував.

– Ти бачиш, який розумний, – звернулась задоволено баба Горпина до Мотi, – я ж тобi казала, який вiн розумний, – i обидвi сусiдки значуще похитали головами на знак згоди, хоча Сергiй так i не зрозумiв, в чому так вже виявилася його великорозумнiсть, а тим часом все одно бути розумним було таки краще, анiж навпаки. – А до речi, – похопилася Горпина Степанiвна, – ти не знаеш, чи отець Михайло повернувся вже додому?

– Так.