Вигнання в Рай. Роман

З добрими наш Кудлай добрий, а зi злими – не дуже.

Проходячи ж через хвiртку, Сергiй на мить озирнувся через плече, побачив стрункий силует Оксани на фонi свiтла, що лилося з вiдкритих хатнiх дверей, запам’ятав цю чарiвну мить, зачинив за собою хвiртку i зробив рiшучий крок у густу травневу нiч.

Чисте ще вдень небо, на нiч затяглося хмаровинням, крiзь яке ледь-ледь прозирало пiдслiпувате мiсячне сяйво, створюючи враження таемничостi в зачудованому теплому запашному мороцi, який де-не-де розривали лiхтарi, що освiтлювали нiчнi сiльськi вулицi, морок цей пронизували солов’iнi спiви, та ще легенький вiтерець намагався розвiяти його незрушнiсть.

Сергiй на мить зупинився, на повнi груди вдихнув насичену, солодку пахкiсть весняноi лагодi й вiдчув, неначе це в його власних жилах заструмувала та сама зелена кров весни, що, пульсуючи у ритмах солов’iних тьохкань шаленством циганськоi кровi травневих марень, струмувала у жилах волохатоi ведмедицi-ночi, яка пухкою i теплою лапою вiтерцю незграбно шарудить у кронах розлогих дерев, немов у вуликах весняних таемниць, шукаючи солодкий мед кохання у серцевинi травня.

5

Поряд з такою особливiстю, як здатнiсть раптово посеред розмови задуматися, або ж щось переплутати чи забути, Сергiевi, як втiм i майже кожнiй творчiй особистостi, притаманна була й така, можна сказати, класична властивiсть художника, поета чи актора, як схильнiсть до безсоння. І розкинувшись на тому самому, на якому вiн вiдпочивав удень, але вже розкладеному, диванi, схиливши голову на м’яку пухову подушку, Сергiй, власне й очiкував такого знайомого й звичного нападу безсоння, адже хiба мiг вiн мати надiю так просто заснути пiсля такого неймовiрного дня, що розкуйовдив почуття, переповнивши прозорий келих душi п’янким запашним весняним напоем бажання якогось нового невiдомого щастя.

Цi простi, що видалися Сергiевi майже святими, люди, якi б дуже здивувалися, що iх такими вважають, якi просто жили своiм звичним, майже святим життям, так вразили його…

Нi, звичайно, Сергiй зустрiчався й зi священиками, i священиками непоганими, котрi гiдно виконували свiй обов’язок, але в тiм то й справа, що – обов’язок! Жив Сергiй i в монастирях, де монахи вiдзначались неабияким, навiть, натхненним пориванням у служiннi Господу.

Але ж село Веселе – це не монастир, i отець Михайло – не виконував свiй обов’язок, нi, – вiн був тiльки вдячний долi за можливiсть прислужитися людям.