Вигнання в Рай. Роман

– Та голова сiльради наче й розумiе все, але все-таки тiльки вiдмахуеться, мовляв, iди стара, бо й без тебе вiд усiляких клопотiв аж в головi макiтриться, а отець Михайло, – якось розгублено знизала плечима бабуся, – отець Михайло тiльки посмiхаеться у вiдповiдь, та ще посмiхаеться якось дивно так…

– Правильно i робить, що посмiхаеться.

– Чому?

– Бо отець Михайло, як нiхто, добре знае, – вiдповiв уже серйозно Сергiй, – що я не люблю всiеi цiеi бучноi й голосноi офiцiйностi, як, зрештою, всього цього не любить взагалi мистецтво, якщо це мистецтво справжне.

Та й приiхав я, як самi бачите, електричкою, то ж уявiть собi, як би це виглядало: стоiть тут всiляке велике начальство, дорогi авто поряд, оркестр грае туш, а тут раптом виходить з електрички такий собi звичайний молодик з валiзами – здрастуйте, мовляв, ось i я… – Сергiй посмiхнувся i подивився на збиту з пантелику його словами бабцю. – А менi, знаете, взагалi, бiльше подобаеться подорожувати електричкою, або ж автобусом, якось воно й дешевше, i з людьми цiкавими можна iнодi познайомитися, от i сьогоднi…

– Зажди, зажди, – не втрималася старенька, – а до чого це ти тут про себе розводишся, я щось нiяк не втямлю?

– Та до того, що це я ж i е той самий художник iз Киева, якого ви ждали, i я й буду робити розпис цього самого вашого храму.

– Що, що, ти… – бабусинi доброзичливi очi спочатку недовiрливо звузилися, а потiм, раптом, широко розплющилися вiд веселого здогаду. – А-а-а!.. Дуриш стару бабу, – погрозила вона пальцем, – не добре це, насмiхатися над старою.

– А я i не думав над вами, бабуню, насмiхатися, це насправдi я, тобто це я i е той самий художник.

– Ти той самий художник?.. Той самий знаменитий?.. Із Киева?.. – здивування, сумнiв i якийсь, наче переляк перемiшалися на бабусиному обличчi: Сергiевi було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню твердiсть рис його обличчя, виглядав вiн все ж значно молодшим за свiй вiк, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й кросiвки.

 – Оце ти i е той самий, який…

– Так, так, оце я i е той самий художник, – старався Сергiй переконати бабцю. – Ви на кого чекаете, я маю на увазi, прiзвище того художника, що мае до вас приiхати, ви пам’ятаете?

– Прiзвище? – розгублено промовила бабуся.

– Так, так, прiзвище того художника Богданенко? – пiдказав Сергiй розгубленiй бабунi.

– Так, так, здаеться… Здаеться Богданенко. Звичайно Богданенко! – вже впевненiше ствердила вона.