Вигнання в Рай. Роман

І тут Сергiй дуже виразно зрозумiв, у чому та головна вiдмiннiсть, та головна рiзниця мiж ним i Оксаною, рiзниця, яку вiн, хоч невиразно й не усвiдомлено, все ж вiдчував вiд самоi першоi iх зустрiчi: Оксанi, на вiдмiну вiд нього, нiколи не треба було змiнюватися, ставати iншою, перелаштовувати себе згiдно з новими вiдкритими духовними цiнностями, боротися з собою, з своiми помилками, з своiми грiхами, з своiм минулим. Оксана просто була, е i буде собою – i все! Закорiнена своiм родом глибоко в Украiну, в Божий промисел, вона наче б нiколи не народжувалась i нiколи не вмре – вона просто виявила своею появою в цьому грiшному свiтi цей Божий промисел, як виявила його своiм недовiдомим виникненням Украiна.

Оксана, як i Украiна була вiчна й незнищенна.

І не мае нiякого значення, що плоть цiеi земноi дiвчини колись з’явилася на мить свого земного iснування i так само колись зникне – десь там, на вищих щаблях iснування вiчно житиме ii щирiсть, чистота, вiрнiсть; як, не зважаючи на те, що колись з’являлися й зникали на Украiнi мiста й села, князi й гетьмани, радiсть перемог i гiркота поразок, – завжди були, е й будуть наша мова, наша воля, наша правда й наша пiсня.

Так, Оксанi не треба було боротися з собою, iй просто треба було завжди бути собою – i все. На вiдмiну вiд Сергiя, якому дiйсно було з чим боротися в собi, як тим першим печерським монахам, якi ставали на двобiй iз самим сатаною вiч-на-вiч. І Сергiй боровся. Вiн перемагав. Йому здавалося, що його перемоги такi значнi, що… Але зараз, коли перед його очима постали отець Михайло з Оксаною, йому стало зрозумiло, що боротьба ще не закiнчена, й щоб дорiвнятися до цiеi невимушеноi, звичайноi, земноi, навiть, буденноi праведностi, що раптом постала перед ним в образi Оксани та ii батька, ще треба поборотися.

І вiн готовий до цього. Адже йому не звикати до боротьби. Звичайно, були й поразки, але поразки завжди були для нього лише спонуками для новоi боротьби – вставав вiн рiвно на один раз бiльше, нiж падав.

І тут перед духовним зором Сергiя постав спогад про його життя до того, як вiн став християнином. Так, вiн рухався наче по спiралi – все глибше й глибше занурюючись у глиб свого минулого. Ще вчора перед ним постав так чiтко i ясно спогад про його навернення в християнство, а ось зараз вiн так виразно згадав себе до того, як Христос став його единим повiрником i наставником.

Тодi Сергiй ставав якраз юнаком. До того було дитинство.