Сонячний промінь

– Ну, що ж у вас нового в мiстi? – озвався пан, виiвши добру тарiлку юшки та втираючись розгорненою серветкою. – Мабуть, пил, спека – таке, що й не продихнеш.

– Ну, сього добра у нас ще бiльше! – промовив Іван Дмитрович.

– Правда! Правда! – засмiявсь пан. – Марко… вибачайте… Еге, Марко Петрович такий приiхав, що, мабуть, довго змивав з себе нашу степову пилюгу.

– Але в нас е таке гарне, чого в городi нема, – промовила Катерина, – наприклад, скеля.

– Вона завсiгди кожну нову людину насамперед знайомить зо скелею, – промовив осмiхнувшись старий Городинський.

– А хiба ж вона не гарна? – спиталася дочка.

– Аякже? Гарна! – згодивсь i батько. – Ось побачите, Марку Петровичу, я вам покажу. Се тiльки Йван ii не любить. Вiн там петербурзький урядовець, – се вiн, бачите, до нас на лiто вiдпочити приiхав, – то вiн смiеться з нас, бо не любить села.

– Що тут гарного? – сказав на те Іван Дмитрович. – Цей степ нескiнчений, цi скелi страшеннi, що чогось залiзли серед цього степу, – примушують вас щогодини, щохвилини розумiти, що ви маленькi, мiзернi.

І всюди природа гнiтить i дошкуля: сонце не хоче грiти, а нестерпуче пече, або не грiе зовсiм тодi, як треба; пил засипа горло й нiс; дощ лле зовсiм не тодi, як його бажають…

– Начебто завсiгди вже так бувае, – сказала Катерина Дмитрiвна.

– Здебiльшого. Ну от наприклад. Їду я степом. Сонце пече, заносить пилом. Од сонця страшенно болить голова, пил не дае дихати.

Втомленi конi ледве плентаються. Коли це несподiвано дощ! Пил змiшався з водою, i бруднi патьоки течуть менi по обличчю, бiжать за спину. Я трусюсь, увесь мокрий з холоду, i не можу рушити з мiсця, бо потомленi конi не витягнуть з грязюки. Се твоя природа.

– Та ти зовсiм белетрист! – засмiялася Катерина. – Звiсно, бувае й таке, а ще бiльше бувае гарного. А що ж, у твоiй канцелярii хiба краще?

– Ну, вже ж! Сидячи на м'якому крiслi у помiрно натопленiй чистiй та чепурнiй хатi, рiшаючи справи, що мають вагу для всiеi Росii, я почуваю себе паном, царем над цiею природою, над людьми…

– Вiн дума, що з своеi канцелярii переробить природу.

– Я хотiв тiльки сказати, що справдi цивiлiзована людина не може почувати нiякоi прихильностi до природи, а тiльки до цивiлiзованих форм життя. Найближчi до природи бувають дикi люди, бо й живуть по-звiрячому.