Мемуари українського Казанови

Але сталося зовсiм по-iншому. Вона вибрала не подвiйне, а одинарне сидiння. Тож Івановi нiчого iншого не залишалося, як всiстися навпроти. «Так навiть краще, – подумав вiн. – Не треба буде нiчого вигадувати, щоб подивитися на неi. Та й розмовляти зручнiше, коли бачиш обличчя спiврозмовницi».

А милуватися дiйсно було чим. Вiн крадькома позирав на ii красиве й нiжне, нiби виточене вправним майстром, личко, маленький носик, припухлi, наче капризнi вуста. Потай тонув у неймовiрно синiх, аж неприродних, величезних очах i всi слова застрявали йому в горлi, бо здавалися порожнiми й нiкчемними.

Якби сусiдка не була такою звабливою, Іван не, вагаючись, заговорив би до неi. А так…

Поки збирався з думками, час, коли ще зручно починати знайомство iз простого вiтання, був безнадiйно згаяний. І тепер звичайнiсiньке «привiт!» прозвучало б придуркувато. Принаймнi, у цьому вiн переконав себе без жодних сумнiвiв i вагань. Зауваження ж про погоду також прозвучали б банально i недоречно. Про це треба було говорити пiд поривами колючого вiтру на зупинцi, а не в затишному салонi новенького тролейбуса.

«Скажу про те, що вона красива», – подумав Іван i тут же осмикнув себе, вчасно здогадавшись, що про це iй говорять усi чоловiки, а йому так кортiло бути оригiнальним.

«Нi, лiпше я просто вiзьму ii за руку й скажу правду, що закохався з першого погляду. Але що подумае вона? – Боровся вiн сам iз собою. – Чи не образить ii така нахабна вiдвертiсть, якщо не вiдверта нахабнiсть?»

Тим часом дiвчина вже давно помiтила, що сусiд навпроти аж занадто небайдужий до неi.

Нi, зовсiм не так, як всi iншi чоловiки, якi були в ii життi. Ще вiдтодi, як в раннiй юностi вперше вiдчула, що чоловiки не просто захоплюються ii красою, а пожирають хтивими поглядами, вона усвiдомила свою владу над сильною статтю. А ставши дорослою, навчилася максимально користатися з тiеi влади. Але якщо для всiх iнших вона була просто дорогою лялькою на нiч, то для нього, дiвчина майже фiзично вiдчувала це з Іванового погляду, могла стати единою на все життя.

Скажiть, яка дiвчина, а ще бiльше жiнка, не мрiе про простий домашнiй затишок у колi люблячих дiтей i чоловiка! Саме обiцянкою такого великого i чистого щастя свiтилися його очi. Вiдчувши це, вона все нiяк не могла дочекатися того моменту, коли вiн заговорить.

«Ну, смiливiше!» – Подумки заохочувала вона, вже готова сказати «Так!» на його навiть найнеймовiрнiшу пропозицiю. Але Іван мовчав, все ще шукаючи потрiбнi слова.