Мемуари українського Казанови

Коли вони вперше зустрiлися поглядами, тролейбус вже давно проминув Лук’янiвку i трясся Подiльським узвозом. Тi погляди казали обом набагато бiльше, нiж можна було вкласти в слова. Тож коли проiхали Іванову зупинку, вiн навiть не поворухнувся, аби не злякати почуття, що народжувалося мiж ними. Згодом пiд’iхали до ii зупинки. Але й дiвчина не поспiшила до виходу.

І лише коли тролейбус прибув на кiнцеву й поодинокi пасажири рушили до виходу, Іван взяв дiвчину за руку й назвався.

– Ірина, – вiдповiла вона.

– Можна провести вас додому? – Посмiливiшав вiн.

– Лiпше ходiмо до тебе. – І, помовчавши, додала, за звичкою: – П’ятдесят баксiв за годину. Ти згодний?

Падае снiг

Падае снiг.

Ти не прийдеш сьогоднi увечерi.

Падае снiг.

Ми не зустрiнемось, я знаю… —

Настрiй вiдповiдае пiснi, пiсня – настрою. А за вiкном снiг, снiг, снiг… Мокрий, лапатий, нескiнченно довгий.

Такий бувае лише в казкову Новорiчну нiч. Принаймнi, так було в часи його юностi. Тодi, коли пiсня, бельгiйського шансонье Сальваторе Адамо про снiг, що падае, i про нещасливе кохання пронизувала тугою мало не кожну юну душу на планетi.

Чомусь вважалося, що iнша манера виконання неприпустима. Бо нiбито вiд того i слова, i музика втратять свiй первозданний шарм. Власне, Петро дуже довго навiть не здогадувався, що ця пiсня належить вiдомому бельгiйцю, а не югославськiй спiвачцi Радмилi Караклаiч, у виконаннi якоi вперше почув ii в маленькому Подiльському селi.

Сьогоднi в його оселi лунае хриплуватий голос Адамо:

Tombe la neige

Tu ne viendras pas ce soir

Tombe la neige

Et mon cCur s’habille de noir

Ce soyeux cort?ge

Tout en larmes blanches

L’oiseau sur la branche

Pleure le sortil?ge…

Петро слухае пiсню й подумки повторюе украiнською:

Холодний вечiр.

В свiтi i в серцi зима.

Снiг лiг на плечi,

Лиш тебе тут нема.

І тодi iшов вiн,

Коли ми стрiчались.

Вiн вернувся знову

Спогадом любовi…

І знову на серцi туга. Як колись у юностi. Тiльки тодi вiн утратив перше кохання. Нинi ж – останне.

Падае снiг… Розпочався надвечiр, i вже котру годину засипае землю, засипае будинки, засипае дерева, засипае все. Тiльки не може засипати його чекання. Петро сидить бiля вiкна, розглядаючи заснiженi силуети перехожих. Вiн намагаеться упiзнати серед них ту едину, якою живе ось уже понад рiк.