Пригоди українців у Анталії

Микола ретельно аналiзував свою поведiнку з Лiдою, перебирав кожне сказане слово i нiяк не мiг зрозумiти, чим образив свою юну коханку. Бо, звiдкiля йому було знати, що людина, народжена пiд знаком близнюкiв, не здатна тверезо керувати своiми вчинками. Вона рухаеться по життю за течiею й часто зовсiм без видимоi зовнi причини мiняе напрям руху.

Потiм Микола знову потрапив на Лiдину орбiту. І знову почалися iхнi шаленi ранки. Але i цього разу вони обiрвалися так само несподiвано, як i колись.

Не без Миколиних старань, тi спалахи шаленого кохання iз певною циклiчнiстю повторювалися знову i знову. І лише пiсля народження сина Лiда, здавалося, вгомонилась. Принаймнi iхнi сексуальнi пригоди припинилися, як здавалося Миколi, назавжди.

І треба ж такому статися! То по кiлька мiсяцiв не бачились, а тут…

– Привiт. Як справи?

– Спiшу в дитсадок за малим. А ти як? Чому такий похмурий?

– Депресiя доконала. Лiкар радить брати коханку i iхати на море. А я, як на грiх, уже бiльше року один.

Слухай, у тебе нема подружки, яка б погодилася вiдпочити на дурняк?

– Треба подумати. А ти вже вирiшив, куди iхати?

– Кудись туди, де тепло: у Туреччину, Єгипет, а може, на Кiпр чи на Мальту…

– А надовго?

– На тиждень чи два, не бiльше.

– То, може, мене вiзьмеш? – загорiлася iдеею Лiда.

– А як же синок? – не повiрив почутому Микола, бо звик, що всi його знайомi жiнки живуть, перш за все, дiтьми i для дiтей.

– А що йому станеться iз бабою й батьком? – здивувалась вона.

 – Скажу вдома, що посилають у вiдрядження на семiнар бухгалтерiв. Зате вiдтягнемось по повнiй, як тодi в Іллiчiвську.

О Іллiчiвськ! Ти завжди в пам’ятi, немов казковий сон

Ту подорож до моря вiн навряд чи коли забуде. Як, до речi, i все iнше, що було пов’язане з Лiдою.

Пiсля чергового ii зникнення Микола уже став звикати до самотностi. І навiть почав залицятися до однiеi з колежанок, коли це знову Лiда забiгла на ранковий секс.

Вона розповiла, що з понедiлка у вiдпустцi й тепер щоденно знаходитиме годинку-другу для нього.

Микола працював тодi ще простим редактором вiддiлу. Вiд нього, як i вiд iнших журналiстiв, нiхто не вимагав обов’язкового сидiння у редакцii вiд дзвiнка до дзвiнка. Аби тiльки робота була зроблена вчасно. Тож найближчий мiсяць обiцяв бути для них iз Лiдою дуже приемним i насиченим.

Але доля розпорядилась по-iншому.