Антологія української готичної прози. Том 2

Вже будучи коло дверей, я почув тихий скрик. Обернувся – i побачив, як дядько, мов вампiр, уп’явся поцiлунком в ii шийку; вона одхитнулася i царственний убiр голови з бiлих квiтiв упав додолу й потоптався ногою. Я вибiг.

Прийшовши до свого покоiку, я впав на лiжко. Так було тяжко, мов навалили на мене важку гору, i я чув, що задихаюся пiд нею. Я хотiв протестувати проти вторження брутального життя до мого спiритуалiстичного свiту, проти руiни мого спокою – але не мiг. Я хотiв думати про несвiдому церебрацiю, про передачу й вiдбивання думки, про флюiдичний стан речей – але теж не мiг.

Думка вертiлася тiльки коло того, що я бачив оце зараз.

Це перший раз у життi мене стискали обiйми безмежного душевного болю, i в перший раз пiзнав я, що то за пекло i що то за мука. Коли б так болiла кожна людина на землi, давно б уже нашiй планетi треба було б повернутися в попiл. І з безсилiстю слiв, з безсилiстю мускулiв, з безсилiстю опору стояв я перед своiми муками й не знав, що зi мною робиться.

Нi причин, нi об’ектiв – нiчого не бачив, невiдомий якийсь ворог обхопив з усiх бокiв i тiльки стогiн виривався з пiврозкритих уст.

В немочi й несвiдомiм шуканню встав я з лiжка й пiшов до залi. Пощо – сам не знав. Може там, де навiдувала мене безлiч настроiв, може там зумiю забутись i повернути хiд думок в якийсь иньший бiк.

В залi було темно й тихо. Зiйшов мiсяць i кинув у прорiзi вiкон свое фосфоричне свiтло й такi ж тiнi.

Покров тайни покрив усе.

Я йшов крадучися, мов злодiй, наче убити когось збирався, або стягти покривало з обличчя вежi таемниць. Нечутними, але важкими кроками перейшов я залю до вiкна й оглянувся – чи не зоставили ноги моi вдавлених слiдiв у долiвцi, так давила мене печаль.

Коло вiкна став i одягся тишею ночi й наче узброiвся для боротьби з ворогом. Кликав спокiй до себе, але спокiй приходив краплями дрiбними, мов несмiливий дощ майовий пiд соняшними промiннями: ледве встигне змочити частину землi, а вже випило ту воду ненаситне сонце та смiеться найслабшим з променiв.

Вiдчинив кватирку. З протилежного будинку донiсся до мене вальсовий мотив, напiвзаглушений смiх i гомiн людський. Вони все ще веселяться, все ще справляють свое ординарне свято. Тими ж рухами й тими ж нервами, як колись i при винайденнi вогню.

Але все ж там весело. Хоч ознака, хоч iлюзii радощiв.