Антологія української готичної прози. Том 2

А тут?

…ти… ти… як ти попала сюди?

…так, як пташка попадае в пазурi кiбця… як рибка в сiть… як квiтка пiд косу… як снiжинка в огнище…

…а щастя? а радiсть? а де ж твоя радiсть? де твое весiлля?

…радости я не знала нiколи… щастя, видимо, не зазнаю. Нараз – що це?

Здалека, з кiмнат дядьковоi половини почувся нелюдський крик. Вiн дико розiрвав нiчну тишу й ударив, як море.

З грюкотом розчинилися якiсь дверi… тупiт босих нiг… ще однi дверi вдарилися обома половинками, потiм цi – i, розтерзана, в однiй сорочцi, з розпущеним волоссям до залi вбiгае вона! Мов уся суть одчаю й страху втiлилися в цю постать.

Роздираючи повiтря нечуваним зойком, бiгла вона, а за нею дядько.

Вбiгши до залi, вiн крикнув.

– Харон!

В три стрибки здоровенний пес випередив дiвчину й став, урчучи, на вихiдних дверях. Вона стала як врита.

– Ха-ха-ха! – бiсiвським якимсь реготом засмiявся дядько. – Я ж говорив тобi, що цей пес буде найкращим твоiм сторожем.

І з тими словами, як вовк, кинувсь вiн на беззахисну дiвчину.

Вона скрикнула ще раз i впала непритомна. Дядько не допустив ii впасти, пiдхопив, перекинув по-вовчому через плече й понiс.

З криком кинувся я за ним, не знаючи, що буду робити, але перед самим моiм лицем виросла нараз сталева чорна фiгура Агамемнона. Однiею рукою вiн ухопив мене за плече, а другою зачинив i замкнув дверi за дядьком.

– Звiрi! – кричав я. – Що ви хочете робити з нею?

Але в цих залiзних лапах я мiг битися хоч до ранку. А поклики своi я мiг би з таким же успiхом кидати в безконечну просторiнь моря в час бурi.

Агамемнон не говорив нi слова, а тiльки все дужче й дужче стискав менi плече.

Я перестав битися. Агамемнон пустив мене, i я, мов побитий пес, пiшов до своеi кiмнати. Там я плакав. Душу свою хотiлося вирвать менi й битися об стiнку головою – але кому б це помогло?

Так появилася вона в нашому замку.

* * *

З того часу мое життя подвоiлося: я почав жити не тiльки за свiй рахунок. Нова краса обвiяла мою душу, тисячi нових почувань, цiлком незнайомих, таемних, солодких…

Першi часи пiшли на розглядання, навiть на боротьбу з новим богом.

Бог хотiв поклонення, а впертий дух не вiддавав iще свободи. Звiдти боротьба й роздивляння. Але чим бiльше я роздивлявся, тим сильнiше кохав якимось неодухотворенним свiтлим коханням.

То була якась бiла прозорчиста душа. То була квiтка небесна, вогник, що спалахне раз у вiчнiсть у темрявi з-пiд навислих хмар – i знову зникне на вiчнiсть цiлу.