Антологія української готичної прози. Том 2

Тихо спускалися генii ночi на невидимих крилах своiх. То там, то там зачiпали вони пером, летючи, частину просторiнi – i на тому мiсцi одразу темнiло дужче, нiж доокола, i ставала в височинi зiрка. Душа переповнялася тихим острахом, перемiшаним з цiкавiстю. Очi стежили – чи не злiтають з усiх запашних квiток прозоро-чистi феi i чи не розпочинають своiх безшумних танцiв у повiтрi пiд пiснi закоханих, але отвержених гномiв та ельфiв.

Все прибирало иньшi форми. Стежка, що широкою була коло веранди, попереду десь вузьким клином йшла у гущавину широких кущiв та важко-чорних дерев.

Я, широко розкривши очi, дивився туди, чогось чекаючи. Хто вийде зараз вiдтiль? Рюбецаль з мiшком вугiлля на плечах? Чи тiнь великого Рамзеса? Чи, може, Вiй, страшна потвора, дивна i дика?

Щоб заспокоiтись, я глянув на Бiлу. Вона сидiла й нiби вслухувалася в той шепiт, який навiвали духи, лiтаючи навколо. Менi захотiлося, аби дооколо ii голови показався нiмб – i нiмб показався. В якомусь поривi, сам не знаючи, що роблю, я, опустившися вниз, сiв бiля ii нiг i схилив голову iй на колiна.

Як я це зробив, як я посмiв – я й сам не знав.

В перший момент менi здалося, що зараз мусить статися щось надзвичайне: стовп полум’я вирветься з-пiд землi, затремтить i обвалиться небесне склепiння… Я хотiв зараз скочити, побiгти… далеко… на той корабель, що йде до Індii. Але це було один момент, одну нечутну дрiбку часу, а вже зараз же за цим я почув, як невиразне блаженство, обхоплюе всю мою iстоту, нiби я злiтаю кудись i тихо колишуся над морем, над прекрасним безконечним морем у блакитних хвилях пахучого етеру, ввесь безтiлесний i невiдомий.

Їi рука положилася на мою голову, а я ввесь занiмiв вiд щастя…

– Новалiсе, – тихо сказала вона.

Мене нiхто й нiколи так не називав, але менi здалося, що инакше мене не можна назвати та що це вiчно буде моiм iменням.

– Новалiсе… Коли ти слухаеш музику, або е такi книги, як музика… Так от коли прозвучав останнiй акорд чи перевернулася остання сторiнка, чи не почував ти, що це не кiнець, а початок, то не був початок, а просто ми приторкнулися на один момент до одного мiсця колеса, – а колесо безконечне?

– Так, Бiла, – вiдповiв я.

– Як ти назвав мене?

– Бiла.

Їi пальцi з безконечною нiжнiстю ворухнулися на моiй головi. Тихий шепiт пробiг садом, зачепив струни невидимих еолових арф – i вони зазвучали. Вечiр вiддав мiсце ночi. Заснули квiтки.

Я почав говорити. Я розвив ii думку й, як мiг, показав причини.