Антологія української готичної прози. Том 2

Вона слухала мене з якимось захопленням, видимо хвилюючись. Потiм устала, рiвна й струнка, як пальма, й зупинилася пiд квiтками.

– Ти?… Ти говориш так?… – зашепотiла вона. – О, говори ж, говори ще!.. Ти й не знаеш, як менi треба, щоби хтось говорив менi, а я аби слухала. Тут же нiхто не говорить, а коли й говорить, то страшно менi стае… страшно й гидко… я боюся тут… я тут усього боюся… боюсь… боюсь…

– А я? А я ж, Бiла? Невже я не захищу тебе?

Але вона навiть не чула мене. Їi очi вп’ялися кудись у просторiнь, губи ворушилися, щось шепочучи, а рука, якою вона схопила мою, тремтiла дрiбно, сполохано.

Потiм знову з хвиль беззвучного шепоту почали вириватись слова.

– Я вже нiколи не перестану боятись… Як менi вийти, як менi вирватись звiдси?… Я ж не хотiла… я ж не думала. Це ж не життя… Життя – то ж краса, то вiчна бесiда з Богом, а тут… о, Боже!.. Та де ж вiн, той Бог? А я ж вiрила ще в Нього i молилася Йому… Ой… страшно менi… страшно менi… страшно… Говори ж, говори, Новалiсе…

І злетiлися до мене, мов боги, ласкавi слова… Я говорив… i про безконечнiсть царств духа, i про розум вищий вiд розуму землi; говорив i про спокiй та щастя, про яблуню, що з неi падае яблуко раннiм-рано ще в росу i в холод трави… І про бризки води, вiд яких пiснi рождаються в серцi i хочеться слухати вiршi, i про те, як довго гуде орган на хорах старого готицького собору, i про сльози й холод мармурових статуй – про все.

Я спiвав, а не говорив. Я нiколи не знав, що у мене е стiльки слiв у запасi i що я взагалi вмiю так говорити. А вона слухала мене i – заспокоювалась. Простягла своi руки високо-високо уверх i мов вiдлетiла вiд землi. Я упав на землю i сльозами орошав ii нiжки й цiлував iх, як цiлують у снах божественну мрiю.

Потiм вона сiла на перилах веранди, а кiнчик ii бiлого убрання звис униз. Квiтка рожева з куща, що рiс унизу, просунулася мiж колонками й торкалася, мов цiлуючи, того бiлого спiву. Пахуча нiч уже все обняла собою, окрiм цiеi бiлоi фiгури. Листя затихло, вечiр умер. Варт було захотiти – i з тисячi усiх далеких очей ночi полилася б тиха музика.

І вона зазвучала, та небесна музика. То заговорила вона, Бiла… Говорила о тiм, як сотнi, тисячi лiт бореться людина з неправдою життя, як починае страждання своi з першого ж моменту приходу на свiт, як потiм страждае все свое життя, страждае до останньоi хвилi – i де в тiм змисл? Для чого? Для якоi цiлi?

А я слухав тих слiв, як музики небесноi, i пив красу мелодii бiльше, нiж роздумував над змiстом.