Антологія української готичної прози. Том 2

Дядько постояв хвилину, нiздрi його роздувалися. Потiм обернувся, щоб iти i – побачив мене. Вiн аж здригнувся наче, але в ту ж мить заволодiв собою. Проходячи мимо, кинув такий погляд, що я з одного того погляду мiг би багато дечого зрозумiти, але тодi…

Тодi менi вбачався бiлий ранок серед гострих шпилiв гiр. Ще тонуть у тьмi глибокi долини й схили каменистi, а вершини вже освiтилися рожевим свiтлом, мов заспiвали рожеву пiсню. Грають променi й смiються, блискають у снiжинах, а над тим спiвом тихо летить безтiлесна фея гiр i пiснею чудовою, на диво схожою до плачу, наповняе повiтря… Десь унизу затурчав рiжок пастуха, дика коза перестрибнула провалля, глянув з-пiд снiгу блакитний листок – i фея полетiла далi, маячи бiлим своiм покривалом.

Звуки погасилися за нею, а з якогось iсхованого в долинi села пролилися в повiтрi дзвони.

О, якби я знав, Бiла, що так недовго тобi зосталося жити на свiтi, я бiльше любив би тебе!

* * *

…Часто думав я – чого це боги не вживають цiлоi своеi сили? Чому от i Бiла не повелiвае стихiям i духам безсмертним? Чому не хоче вона iх служби й чому не велить сонцю вставати тодi, коли вона сама розкривае своi оченята вранцi? Чому вона так часто плаче, коли може звелiти сумовi йти геть i не класти своеi важкоi руки на обличчя? Чому свiтла усмiшка такий не частий гiсть на ii устах, i чому очi так часто в безтямку дивляться тiльки вперед? Чому це все, чому? А жах? Невже навiки впустив вiн пазурi в ii серце й не хоче витягти назад? «Проклята гiстеричка»! – крикне инодi дядько, i в хвилини просвiтлення тяжко думаю я над тим.

Але в слiпучому сяйвi фанатичного поклонiння я забував про тi «деталi» й власним спiвом заглушував несмiливi натяки розуму. Фарби мiняються, i в дивнiй iх грi топиться дрiбне змагання аналiзи.

Нiжним присмерком сидiли ми, я i Бiла. Сад укривав безмовну нашу бесiду. Передсонним шепотом ще говорили листки, закрилися чашечки денних цвiтiв, а тi, що люблять нiч, а нiч любить iх – зiтхнули повiльнiше й кинули першi променi запахiв своiх навкруги.

В кущах заворушилися тiнi, з дерев все частiше почали злiтать невидимi духи присмерку, i запашний шелест iх крил чувся мiж листами.

Ми мовчали. Нашi душi без нашого вiдома едналися в розмовi, мислi виливалися в гармонiйнi, хоч i беззвучнi форми. Я ввесь був трiпот i увага, боячись втратити хоч атом того, що вона говорила нерозкритими устами.

– Бiла! – сказав я iй мислею. – Нiч насуваеться.