Антологія української готичної прози. Том 2

Ближче пiдходять до нас душi тих, що пiшли, тайни вселенноi розкривають нам назустрiч обiйми своi – скажи iм, щоб проявилися тут якоюсь формою вони. Що це варт тобi? Протягни руку – i заспiвають невидимi сили й скажуть менi незрозумiле величне слово.

І блiдим усмiхом сумнiву вiдповiдала вона менi на мою мольбу. А я ввесь тремтiв. Боги! Та вона ж сама не знае власноi сили! Вона не розумiе сама себе!..

– Бiла, Бiла!.. Невже таемний голос не шепотiв тобi ночами про твою владу? Невже в ранiшнiй час, коли сонце обрiзуе червоним ножем низ блакитi, не буяла в тобi нерозтрачена за нiч мiць i не просила виходу.

Не може того бути! Простягни ж, о, простягни руку!..

Обличчя ii зробилося поважним, губи стулилися. Тихим царственним рухом пiдняла вона руку… широкий рукав звис, мов на убраннi якого чарiвника – i в тiй частинi просторiнi, куди простяглася ii рука, нараз почулися звуки… Ще… ще… Виразнiше, прекраснiше – i в неземних якихось акордах полилася музика.

Ще повiльнiше, але з тим i рiшучiше пiдняла Бiла другу руку – i двi мелодii сплелися в невиразимо прекрасний вiнок… пiдiймалися вверх i тихли там, а на iх мiсце знизу лилися ще й ще…

Очi Бiлоi були закритi, обличчя було трохи запрокинене та спокiйне-спокiйне.

То був янгол, закований у контури людських форм. І все це було так дивно, так не по-земному, що я тремтiв наче в пропасницi, але всiею iстотою ловив тi дивовижнi звуки. Тайна вселенноi розкривалася передо мною! Душа розкривалася вiд безумно-широкого напливу почувань! О, Бiла!. . О, безконечнiсть!..

І в цей единий момент – мов дух зла, зринув перед нами дядько зi своiм ненависним псом. Нiби прокинувшися, застогнала Бiла… руки ii впали, музика нараз обiрвалася. Дядько гостро глянув на неi, потiм на мое надхнене, незаспокоене ще лице й до крови закусив нижню губу.

– Холодно… вогко… можна простудитися. Пора додому.

Покiрно встала вона й пiшла за дядьком, за ними пiшов i я.

Бiла ступала неспокiйними кроками, мов плутаючися в своему убраннi. Пiдходячи до дому, вона спiткнулася на корiнець, я пiдхопив ii за руки i, так пiдтримуючи, звiв на схiдцi.

Дядько, оскаливши зуби, пропустив нас уперед. Але коли я, вивiвши Бiлу наверх, пiшов собi назад, я чув, як дядько прошипiв по-змiiному:

– Як смiла ти дозволити цьому щенятi брати себе пiд руку? – i вслiд за тим почувся звук ляпасу й затрiснулися дверi.

І не вразив мене той звук, мов грiм, що розiтнувся посеред тихоi молитви? І не ослiпило мене, не вдарило об землю? Нi.