Антологія української готичної прози. Том 2

Автор вiршiв та збiрок оповiдань «Тринадцять притч», «Оповiдi про смерть, вiйну i любов» (1935) i казок «Тихе слово» (1929).

Оповiдання друкувалося в календарi-альманасi «Днiпро» на 1925 рiк».

Мiй ведмедик

Ви, панове, кажете, що для вас усе зрозумiле: i небо, i земля, i люде… Усе матерiяльне, усе iснуе по законах природи.

Можливо, що для вас i нема нiчого таемного, нерозгаданого… Ну, а для мене усе загорнене в тайну. І в першу чергу сама людина. Вона есть i довго ще буде загадкою.

Колись наука визнавала тiльки п’ять органiв чуття, а от я назову й шостий – iнтуiцiя.

Правда, це передчуття не всiм дане, але розвинене воно в багатьох чулих осiб. Так само, мабуть, вам вiдомо, що iндiйськi маги можуть по своiй волi керувати серцевою роботою, нервовим укладом, можуть, наприклад, збiльшити або зменшити приплив крови до якого-будь органу або мiсця. От маете вже й сьоме чуття – якусь регуляцiю… Пройдуть ще тисячолiття i з сировоi маси сучасноi людини утвориться iстота, що буде як Бог могутня й вiчна.

Пророки, генii, ясновидцi, навiть медiуми, усе ж це й досi тайна для нас… Признатися, я теж ношу в своiй натурi тайну, про яку досi мовчав. Вона виявилася ще в дитинствi, як менi було лiт шiсть.

Сталося так: одного разу прокидаюся серед ночi i почуваю, що бiля мене в лiжку лежить хтось… Мацаю в темнотi руками – хтось волохатий… Страх опанував мене… З переляку кричу:

– Мамо! Засвiтiть огонь!

Воно лежить спокiйно, не ворушиться, таке тепле…

– Мамо! Свiтiть огонь!.

. За мною хтось лежить…

Лiжко матери стояло недалеко вiд мого. Вона прокидаеться, дае свiтло. Разом iз свiтлом той хтось зникае, мов i не було його. Мати встае до мене, хрестить, заспокоюе. Я засинаю й сплю спокiйно до ранку.

Удень уже забув за бiганиною, а вночi – те ж саме. Так щоночi.

Згодом я так звик до свого нiчного гостя, що вже не боявся. Прокидаюся серед тьми – вiн уже зо мною. Мацаю – увесь в шерстi, волохатий, волос такий м’який, як шовковий.

Лежить спокiйно, мовчить, нiчого менi не робить, а так нiби обiймае мене, неначе охоплюе все мое тiло…

Гладжу його по пухкiй шерстi, намацую нiби руки, ноги… Менi в пiтьмi здаеться, що це ведмедик… Так лежимо вдвох у лiжку. Менi приемно гладити його по м’якiй шерстi, а коли цiкавiсть проходить i хочеться вже спати, тодi тихенько озиваюся до матерi.

Ведмедик лежить i слухае нашi розмови в пiтьмi i тiльки тодi зникае безслiдно, коли з’явиться свiтло.