Антологія української готичної прози. Том 2

Так тяглося, мабуть, з пiв року, а потiм ведмедик одразу зник. Минуло потому бiльше двадцяти лiт. Я зовсiм забув про свого нiчного гостя, а як, коли й згадував, так просто, як дитячий сон або оману. Гадав, що в дитячiй уявi, можливо, свое ковдерко брав за волохатого ведмедика.

Скiнчивши вiйськову академiю, поiхав я на лiто вiдпочити на село. Якось iз своiм товаришем-сусiдою йшов до нього на хутiр. Небо затягнуло хмарами. Збиралося на дощ. До хутора було вже недалеко. Ми поспiшали. Раптом схопилася страшна буря.

Курява заховала вiд нас цiлий свiт. Далi почав дути такий супротивний вiтер, що вiдкидав нас назад i ми, зiгнувшись, ледве посувалися вперед, ледве здолали розсiкати повiтря, напираючи на нього грудьми, як на воду в рiчцi.

Налетiла така громовиця, що блискавки падали раз-у-раз i то, здавалося, пiд самими ногами. Посипали великi рiдкi краплi, важкi, як кулi. Вiтер ущухав. Так з гони вiд нас стояв вiтряк. Ми побiгли до нього, щоб сховатися вiд зливи, що вже шумiла навкруги, як лiс у бурю.

Ми бiгли, а дощ лив, як з решета. Я бiжу й мiркую: при такiй громовицi бiгти небезпечно, бо коли людина бiжить, то розряджае за собою повiтря i тодi може вбити блискавка.

Так думаю, проте бiжу за своiм товаришем… i от раптом став, як укопаний: дорогу менi перепинив волохатий ведмедик… Вiн почав танцювати передо мною на заднiх лапах, заступаючи менi дорогу й дивлячись весь час менi в очi.

Я стояв перед ним i вже не почував зливи, а тiльки дивився на ведмедика… Невеликий, такий як хлопець лiт на вiсiм, товстенький, рудоi мастi… Танцюе без перерви передо мною – вправо i влiво, весело дивиться менi в очi, нiби смiеться… Раптом зникае.

Коли я опам’ятався i весь мокрий рушив до млина, де вже стояв мiй товариш, зненацька вдарив такий страшний грiм разом iз блискавкою, що аж приглушило мене. І в той же момент я бачу, як вiтряковi крила розсипаються на дрiбнi трiсочки, а товариш мiй падае на землю…

Коли я пiдiйшов до нього, вiн був мертвий…

Мене, як бачите, спасла мара – ведмедик, що перепинив дорогу.

З того часу я бачив свого ведмедика вже кiлька разiв. Я помiтив, що в небезпечнi хвилини, коли менi загрожувала смерть – а це бувало не раз, – раптом передо мною з’являеться невеличкий, рудий ведмедик, усе той самий, весело дивиться менi в очi, нiби смiеться i танцюе передо мною на заднiх лапах, поступаючи пiвколом вправо й влiво…

Це стало для мене ознакою, що небезпека щасливо минеться. І я в те вiрив.