Антологія української готичної прози. Том 2

Мертва тишина приспала море, нiщо не ворухнеться, а я кидаюсь на всi сторони, мов божевiльна, шукаю, кличу – даремно! Їi нема!..

Тодi несподiвана гадка, мов блискавка, прошибае мiй ум: се був маестат смерти! Я вже не побачу ii – вона пропала!..

Зi стогоном розпуки збудилась я зi страшного сну, цiла облита зимним потом, iз завмираючим з тривоги серцем. Я довго не могла отямитися. Аж палкi обiйми Марусi, що тривожно припала до моiх грудей, вспiли розiгрiти майже завмираючу кров.

Чи й тепер приснивбися менi подiбний страшний, неймовiрний сон?…

Але де я була? Чи та краiна, повна сонця, тепла, пересичена смерековим запахом була лише сном?! Чи отсе я лише в снi блукала по далекiй чужинi, – блукала, мов божевiльна, по тихiм кладовищу, шукаючи серед вiчноi зеленi ii свiжоi могили?! Нi!.

Так! се хiба снилось… Я вже небавом доiду додому, Марусенька, мабуть, спатиме спокiйно в своiй кiмнатцi; я пiду, зложу поцiлунок на ii погiднiм чоленьку, ii рученята обiв’ють мою шию – а я, може, заплачу – а зi сльозами сплине той важкий камiнь, що давить моi змученi груди…

От вже i хата! Але чого тут так темно? Хiба ж нiхто не дожидае мене?

Чому менi так лячно?… Чому я так боюся переступити порiг?… Як ми так скоро доiхали!.

Вiн так сильно стукае у те вiкно!.. Тихше!.. тихше! Змилосердися!.. Нарештi!

– Се ти, Оленко? Чому у вас так пусто, темно?

– Пан звечера вийшли, а я сама.

Кров перестае в менi кружити. Деревiючi уста ледве повторяють:

– Сама?…

– Сама!..

Усе нагло закружляло довкруги, наче в пекельнiм хороводi, й усунулося в бездонну пропасть. Коли я знову отямилася – довкруги було пусто, наче все вимерло; все вiддалилося, запало, а я зосталася сама! Сама!..

* * *

Їi нема! Як ви розумiете се? Стiльки всюди людей старих, немiчних, стiльки дiтей блiдих, нужденних, а стiльки здорових, веселих! Все живе, ходить, плаче або смiеться – а ii нема!.

В ii кiмнатi ще ii рукою поскладанi книжечки, в шафi ii суконки, в кутику пiд столичком черевички, он рукавички ще з вiдтиском ii дрiбноi ручки, а он зачата студiйка, наче всмiхаеться своiм полудневим краевидом – на палiтрi свiжо понакладанi фарби… все жде ii – а ii нема!..

Якась нудьга жене мене з мiсця на мiсце i не дае хвилини спочити.

Я шукаю ii!..