Антологія української готичної прози. Том 2

З днiв розпуки

Що зi мною? Куди я лечу? В яку чорну пропасть жене мене i якась фатальна сила? Чого душа моя, змучена, наче заляканая пташина, нiде не знаходить нi вiдпочинку, нi виходу?…

Зболiлi очi, прислоненi важкими, мов олово, повiками, не бачать нiчого. В головi шумить якась дика, безладна музика – чимраз дужче, чимраз дужче… Ох, мозок розлетиться вiд неi! Досить, досить сього!..

Що такого сталось зi мною?!.. Може, се лише сон такий страшний приснився менi, оглушив мене й забрав всю мою свiдомiсть? Адже щось подiбне я вже раз пережила, пiдчас страшноi ночi, коли я ледве що прочувала той довгий, тернистий шлях, на який Маруся ступила… Тодi була вона вже трохи недужа i менi приснився сон.

Ми обi iхали кораблем по чудово синiм морi. Блаватовi хвилi колихали злегка нашим грацiйним кораблем. Спершу, заки ми в’iхали на широкий, безмежний водний простiр, плили ми заливом, повним сонця, блеску, блакиту. Береги його заросли чудовим лiсом. Дерева з нiжним, наче кружево, листом, немов у низькiм поклонi, хилили своi пишнi вiти.

Низом, попiд деревами – безлiч цвiту, папороти й якогось прегарного зiлля, яке вiд корiння аж до вершка розцвiло пахучим, рiжнобарвним, нiжноi краски цвiтом.

Маруся тiшилась тим усiм, мов дитина. З розкiшшю витягала своi милi рученята, нахилялася й повними жменями зривала сi дивнi райськi цвiти.

Помалу ми минули сi чарiвнi мiсця i виплили на повне море. Заблестiв яркий блакит морських хвиль, залопотiли бiлими крилами стада мев.

Довкруги яснiсть, наче впливаемо в само царство сонця.

В нiмiм захватi вона притулилась до мене i склонила свою головку на мое плече. Ручкою притискала болюче зi зворушення серце.

В цей мент проти нас виринае якийсь довгий коровiд й лине просто по бурливих хвилях. Золотистi ризи священикiв, червонi хоругви мiняться в променях сонця. Напередi хлопчина з хрестом в руках, ледве-ледве ступае по високих хвилях, що розсипаються пiд його дрiбними нiжками, наче купи срiбно-синього, як пух мiлкого пiсочку.

Коли минають нас, очi всiх звертаються на Марусю, всi клонять низько голови перед нею. Всi хрестяться побожно – потiм линуть далi i зникають.

В сiй хвилi, ми обi враз з нашим кораблем починаемо несподiвано летiти геть в бездонну глубiнь. Заворот голови огортае мене, i я трачу свiдомiсть.

Коли опiсля виринаю знову з кораблем наверх – не бачу навкруги нi живого духа. Я сама!..