Антологія української готичної прози. Том 2

При тiй працi гадки моi, душа моя живе нею – чи ж i в хвилi спочинку образ ii не сходив-би з моеi уяви?…

Нераз виринае вона маленька, як давно була; я вчу ii ходити або граюся з нею, наче дитина, на травi в садочку.

То знов стае передi мною вже велика, вже не як дитина, а як наймилiйша товаришка, як люба «сестричка»…

От i недавно, ми наче iздили по ставку. Вона спустила свою ручку поза човен, а яснiсть сонця i кришталевоi води, здавалось, наскрiзь переходили крiзь ii майже прозоре тiло. Ми зривали при березi пахучi ненюфари та квiтчали ii темнi коси, накидували запашного зiлля й шувару на дно лодочки й тiшилися сим, наче дiти.

Сонце заходило, легкий дим стелився понад воду, а снiжно-бiлi лебедi, минаючи повагом наш заквiтчаний човник, озиралися й слали привiт моiй Марусi.

Ми заспiвали. Маруся почала своiм тихим, чудово мельодiйним голосочком нашу улюблену думу: «Гей, долом, долом, та й долинами, гей», а я пiдхопила далi: «Мандруй, мандруй, дiвчинонько, з нами, гей!»

Я скоро мовкну – а ii чистий кришталевий голосок, розливавсь по водi, наче живе срiбло.

Так якось дивно! Здаеться, й води переймаються тонами думи, чорнi оксамитовi кистi ситнику клонять в такт своi важкi головки, на березi верби трiпочуть срiбними листочками, ненюфари розкривають смiшнi головки, а бiлii лебедi, мов за голосом сирени, пливуть срiблистим нашим шляхом, i нас огортае чимраз бiльша яснiсть, i я прислонюю очi. Але в тiй хвилi чую душею, що вона вiддаляеться вiд мене чимраз далi i далi. Коли пiдводжу очi, бачу, як ледве ще виднiе в блесках ii струнка, бiла стать, а звук мельодii, наче тiнь, уноситься ще довшу хвилину над водою.

Я остаюся знов сама, наче вигнана з раю. З почуттям безмежноi туги буджуся пiд впливом раннiх променiв сонця, що залляли мою кiмнату.

Буджуся, щоб найменше яких десять годин мучитись в важкiм жалю – нiм дiждуся слiдуючоi ночи…

* * *

Як дивно! Навiть без сну прийшла вона до мене… Около четвертоi години пiсля обiду, я лежала з примкненими очима, – а сон, здавалось, уноситься надо мною, мов ясна хмарка; – тодi хтось легенько сiв бiля мене в ногах.

Цiле ество мое затремтiло – я вiдчула ii побiк себе. Пiвсонна, не вiдчиняючи очей, я простягнула руку, i в ту мить долонi моеi нiжно, наче крильцем метелика, – дiткнулись ii уста!

Мов божевiльна зiрвалась я, але рамена моi – обняли пустку… Зникла мов сон! А одначе сей раз я знаю – все те не було сном! Здавна я знаю сей легкий дотик ii уст, яким нераз будила вона мене зi сну.