Антологія української готичної прози. Том 2

Але годi, треба покрити холодом сю горячку неспокою, що палить мою душу… Дрожачi руки, що хотiли б усе дерти, ламати – я силою держатиму iх при собi й важкими, наче залiзо, повiками прислоню очi, бо й вони так горять, що, здаеться, запалили б усе, чого мiй погляд дiткнеться…

Одначе – як помалу устоюються хвилi… Душа вириваеться в простори… розпустила яснi крила… Ох, як високо, яке все дрiбне там на долинi! Коли б вище, вище!.. як серце б’еться… як страшно!.

Пiдношу повiки. Сестра милосердя, цiла в бiлому, похилилася надi мною й несупокiйно слiдить чорними очима кождий мiй рух… Дивися, диви! не побачиш нiчого! Надi мною трiпочуть яснi крильця – але я сама ще держу iх – не пускаю… Я знаю – самi вони не унесуть мене далеко, – треба весь той важкий тягар, що ним приковано мене до землi, лишити за собою…

Коли б тiльки звiдсiля викрастися!..

Але поки що тихо, спокiйно!.. От так, примкнути очi, бо готовi зрадити… «Ой зрада, зрада, чорнi очi – зрада»… Але тихо, тихо, не брени, пiсне, надi мною, мов уперта мука… не трiпочися серце, не колоти спокою, здобутого таким трудом!.

Ох, як заносить запахом водних лiлiй… як хочеться летiти… але ще не час, ще не прийшла догiдна хвилина.

Вона прийде!.. Лише вiчно хтось слiдить мене тепер, чигае на кожде мое слiвце, а з кута впилось в мене чиесь вперте око, глядить на мене своiм кривавим поглядом i палить, палить, наче вогнем…

Лише терпеливости, щоб перед часом не зiрватися до лету!.

Нарештi!.. я вирвалася з того гробу, в якiм мене душили так довго… i те палюче око перестало вже раз мучити мене!.. Тепер тiкати вiд нього якнайдалi! Тiкати хоч сил не стае, хоч ноги угинаються пiдi мною…

Марусенько, де ти? Озвись! Я впаду – а вони вже женуть за мною i хмара iх налетить на мене, наче туча! Рятуй мене, дитино!

Де я? Що се за краiна? Як тут тихо, гарно… Вiтрець дише так лагiдно, гасить огонь, що горить в моiй головi; зiрки усмiхаються так весело, а роса цiлуе моi гарячi ноги, що в’януть, вигинаються пiдi мною…

Хто ж се в бiлiй одежi уноситься в мрацi над водою? Що так таемно шепчуть верби мiж собою?… Що розказують своiми запахами квiти на мочарах? Яку чарiвну мельодiю виграе хтось на листочках осоки!.