Антологія української готичної прози. Том 2

Наче вiдгомони тоi пiснi, яку спiвають у кришталевих палатах, що мiняться у ясних просторах вод…

Ох, якi довгi, яснi дороги до кождоi кiмнати, як чудово ламаеться свiтло у брилянтових вiкнах, – як яснiють на вежах бiлi, холоднi огнi…

А там… у лiсi ненюфарiв, на килимi iз незабудок, у тiнi гордих лiлiй – вона, моя Марусенька!.. Усмiхаеться!.. Кличе д’собi!

Вкiнцi я знайшла тебе, мое щастя едине! Пiд сею тихою заслоною вод нiхто й не здогадувався скарбiв чудових.

Як тут безпечно!

Тiльки перейти треба було те зимне, грузьке багно й оставити за собою ту важку колоду, що в’язнила мою душу! – І тепер пригорнеш ти мене тут у своiм царствi.

Бач – я вже переступила його останнiй порiг й прийшла до тебе!..

Богдан Лепкий

9.11.1872 р., с. Крегулець, Тернопiльщина – 21.06.1941 р., м. Кракiв.

Визначний поет, прозаiк, лiтературознавець. Працював спочатку гiмназiяльним учителем, а згодом професором Ягайлонського унiверситету в Краковi. Автор численних оповiдань, повiстей, iсторичних романiв, зокрема трилогii «Мазепа».

Належав до модернiстського об’еднання «Молода муза». Лiтературну творчiсть розпочав у серединi 1890-х рр.

Старий двiр

По легкiм туркотi повозу пiзнав, що з мурованоi дороги звернули на польову.

По обох боках хвилювало дозрiваюче збiжжя.

Останнi вiдблиски погасаючого сонця ковзалися по легких хвилях житнього й пшеничного колосся. Хвилину можна було пiзнати жито по срiблистiм, а пшеницю по золотавiм вiдблиску, але незабаром i тая рiзниця розплилась в зелено-фiолетнiм тонi, як краска на малярськiй палетi.

Починалася нiч. Спокiйна, пiдгiрська, лiтня нiч, вдумчива й поетична, повна своерiдного настрою, якого годi шукати в иньших, чужих краях.

Стрикали пiльнi коники, i в ровах покумкували жаби.

– А ось i двiр! – сказав вiзник, показуючи батогом, i перервав задуму подорожнього.

Цей глянув в напрямi батога. Направо, яких кiлькасот метрiв перед ним, стелився синявий туман, а з того туману знiмався бiлий будинок, якого контури злегка зарисовувалися на тлi м’яко-темного лiсу.

З-за лiсу виринав мiсяць уповнi. У дворi лиш у кiлькох вiкнах свiтилося i тiльки з одного комина снувався дим мiсяцевi просто пiд нiс.

– Буде погода, – сказав вiзник i скрутив в липову алею, довгу, але щербату, бо деяких лип бракувало.

Брама до двора була вiдчинена. Об’iхали великий муравник i спинилися перед ганком. Чотири високi й доволi грубi стовпи виростали з кам’яних сходiв.