Антологія української готичної прози. Том 2

Письменник неодноразово використовував образи украiнськоi мiтольогii, писав казки та готичнi оповiдання за мотивами народних вiрувань.

Терен у Нозi

Оповiдання з гуцульського життя

Старий, хорий Микола Кучеранюк дожидав смертi.

Ще два тижнi тому вiн уостатне керманичував на Черемошi, вiдiгнав чотиритаблову дарабу[1 - Дараба – плiт зi зрубаних дерев.] до Кут i вiдси вернув пiшки додому. Нiчого йому не бракувало, а проте був блiдий, як труп. Увесь вечiр вiн мовчав i сидiв перед хатою он там високо на шпилi гори, покурюючи люльку на коротенькiм цибусi i нiмо вдивляючися в розкинене внизу село, в Черемош, що шумливою гадюкою закрутився низом, i в супротилежну могутню гору, покриту темним лiсом.

Та другого ранку вiн прокинувся, жалуючись на болючу колотьбу в боцi, почав сильно кашляти та трястись у лихорадцi. Покликав своiх трьох синiв, сказав iм, що буде вмирати, i велiв iм скликати найстарших та найповажнiших сусiдiв, щоб мiг у iх присутностi виявити свою остатню волю. Сини приняли сю вiдомiсть досить спокiйно та повдержливо, хоч дуже любили батька. Тiльки iх жiнки та дiти пiдняли крик i лемент, але старий велiв iм мовчати та бути спокiйними.

– Будьте тихо! – мовив вiн напiвсуворо, а напiвласкаво. – Я вмру, хiба ж то яке диво? Нажився немало. Чи хочете, щоб я жив вiчно? Рушайте i приладжуйте все, що треба для похорону!

Одна невiстка почала щось закидати про лiкаря. Старий розсердився не на жарт.

– Не плети дурниць! Шiстдесят лiт прожив я без лiкаря, то й при смертi обiйдуся без нього.

І що може лiкар порадити на смерть? Чи лiкарi й самi не вмирають? Рушайте кожде до своеi роботи i не журiться мною!

Нiхто не спротивлявся. По обiдi посходилися сусiди, покликано й громадського писаря, який, за приказом старого Миколи, написав його «астамент»

. Йому зробилося трохи легше, вiн балакав з людьми i велiв своему наймолодшому синовi привезти на другий день панотця, бо хоче висповiдатися i запричащатися. Сусiди похвалили сей намiр i навiть не пробували сяк чи так захитати Миколову певнiсть, що йому швидко прийдеться вмирати.

На другий день йому погiршало, гарячка стала дужча, тяжкий кашель майже душив його; вiн зробився на виду чорний, як земля, похудiв страшенно, i коли приiхав верхи панотчик, щоб надiлити його остатньою релiгiйною потiхою, вiн справдi виглядав так, немов ось-ось сконае. Сини, похитуючи головами, знай, шептали, що «дедьо», певно, не переживе сеi ночi.

Але вночi йому полегшало.