Антологія української готичної прози. Том 2

А тепер побачимо щось секретного, про що лиш домашнi знали.

Тiльки прошу вважати, бо тут три сходки вдолину.

Зiйшли, вiдчинили ще однi дверi, i служачий засвiтив свiчку. Темничка без вiкна, лиш тапчан, клячник,[11 - Клячник – спецiальна пiдпiрка для колiн при молiннi (вiд «клячати», ставати на колiна).] а над ним образ Матерi Божоi. Старий слуга добув хустину, обтер нею чоло й очi i говорив дрижачим голосом:

– Туди увiйшла панна Гертруда, як рожа, а вийшла сива, як голуб. Три роки пересидiла нещасна. За що? – питаються пан.

Звичайна iсторiя. З лiсничим утiкала.

Той лiсничий – то був волинський дiдич, що в повстаннi маеток стратив, мусив утiкати i дiстав лiсничiвку в нашого пана. Кращого мужчини я не бачив нiколи. Панна Гертруда любила ходити по лiсi з книжкою у руках, з Вальтер Скоттом. Так вони й пiзналися, полюбилися, а що любов була безнадiйна, змовилися втiкати. Хтось донiс до двора, вислали погоню, зчинилася стрiлянина, вiн згинув вiд кулi (теж – нещасливий припадок), а ii привезли й засадили отут.

Вийшла щойно тодi, як з нашим паном стався нещасливий припадок. Та об тiм я обiцяв розповiсти пiзнiше. А тепер перейдемо до канцелярii.

Ця канцелярiя – то була спора кiмната, обставлена шафами й обвiшана сiдлами, вуздечками i всiляким ремiнням. В кутi стояли мiхи з зерном, а на них клiтки й лiхтарнi всiлякого фасону. Коло величезноi шкiряноi канапи стояла колекцiя цибухiв i палиць, а над канапою пишалися стрiльби i нагайки. Цi останнi могли б були стати прикрасою навiть славного судового музею в Нюрнберзi.

Шкiрянi й дротянi, з цвяшками i з кульками, великi й малi. Показуючи на одну, казав старий слуга:

– Такою як по спинi лизнули, то пам’ятав до самоi смертi. «Пусти хлопа пiд стiл, то вiн лiзе на стiл, – говорив, бувало, пан, – не тримай його добре в руках, то вiн тобi до горла добереться». І тримав, – добре вмiв тримати. Отими залiзами прикручували руки, а тими…

– Дякую, Ксаверiю, – перервав йому гiсть i пiдiйшов до вiкна. Вiкно було мале i високо вiд землi, щоби хто не закрався, бо в канцелярii стояла також каса.

Перед вiкном стелився зелений муравник, шумiли корчi, а в корчах стояла ледiвня. Перед ледiвнею груба, дубова, стара, аж чорна, лава.

– Тая лава, прошу пана, називалася «кобила». Там, де ледiвня, стояла колись мандаторiя. Мандатор[12 - Мандатор – урядовець маетку.] судив людей. Час був дорогий, суд вiдбувався скоро. Вивели, поклали на кобилу i били. Двое гайдукiв тримало винуватця за голову i за руки, а третiй валив.