Антологія української готичної прози. Том 2

Прецi, що там поза границею земного свiта дiеться? Не був парафiянином, не вiрив у життя душi, але хоч поневiльно приймав, що небо над ним не мае кiнця, то все ж таки не мiг нiяк того шаленого вибрику помiстити в своiй головi i мимоволi пiдсувалася йому в тiй загадцi зв’язь з тими силами i тайнами, яких iснування не ствердила наука.

Старий зичив вiд одного студента фiлософii природничi книжки, вчитувався i заглиблювався в них, але не знаходив непохитноi, ясноi правди. Коли вiд часу до часу з’явився на поштi який священик або освiчений iнтелiгент, старий, укриваючи свою цiкавiсть i духовний неспокiй, зачинав незначно розмову на тему Бога i позагробового життя, але нi вiд одних, нi вiд других не довiдався нiчого певного й оставався сам на розпуттю серед бiльших сумнiвiв.

II

З полудня вийшов за мiстечко, оглянув ниву й вiдти виправився в гай на горi. Лежав пiд дубом i прийшло йому в гадку, що вiдколи оженився вдруге i пiзнав свiй великий промах в життю, з яким давно спокiйно погодився, отже, вiд лiт перестало його займати домашне окруження, ненависнi щоденнi, нетерпеливi i пiзнi гостi на поштi, байдужi всi знайомi, рiдня, не цiкавi всякi вiстi в часописах про суспiльне i полiтичне життя, тiльки одна природа зi своiми змiнами вiд ранку до вечора все займала його.

Вiн слiдив ii оком, барометром i ревматичною ногою i тямив, в котрiм роцi вчасно зацвiли дерева, котрого лiта випав снiг, тямив лiта повенi i голоду, як iсторик хронологiю народiв. І тепер у погiдний день дивився по зелених ланах в долинi i на блакитне небо з цiкавiстю хлопця, як би перший раз з’явився на цiм свiтi. Не запримiтив, що бiк йому стерпнув, забув про все, лише зi спокiйною тугою потупив зiр в далекiм овидi. В пiдсвiдомiй сферi його духа творилися ворушення, i вiн мимоволi прошептав: Нi, не дiйшли ще до правди теологи, нi фiлософи… Питання одверте, тайна поки що – незглибима…

Промiння ставало пасмами на заходi, пiд ними отвирався сутiнний, чарований свiт, старий чоловiк вдивився з жадобою, як поставали легенькi мраковини, схожi до духiв.

Вертав пiзнiм вечором домiв. Ішов поволi, чувся легенький, свiжий, далеко вiд людського свiта i зовсiм иньший, нiж досi. Заслухався в далеку космiчну музику, вона зачарувала його й обiймила ангельським спокоем i вiдрадою.

По домах блимали свiтла з вiкон, де-не-де пересунеться людська тiнь, довкола тихо. Гробмана дивуе трохи, що вулиця, якою йде, i доми зовсiм иньшi, нiж тi, якi вiн знав i лишив перед тим.