Антологія української готичної прози. Том 2

Три людськi постатi перейшли мимо, глянувши на нього глибокими, здивованими очима.

«Хто б це мiг бути?» – спитав вiн себе в душi. Почув, що його ноги не дотикаються землi, але це його не здивувало. Ішов далi. Станув перед своiм домом i спитав себе: «Чи це мiй дiм?»

Хвiртка вiд саду, замкнена вiд лiт, була тепер отворена.

Ішов пiсковою стежкою мiж двома рядами яблiнок. Назустрiч показалася перед ним перша жiнка. Станув.

Хустка накинена на раменах, як звичайно вечором, вона дивиться мовчки в нього глибокими очима, бере його за руку i веде до лавки.

Затремтiли в нiм нараз всi струни жалю, i в хвилi, коли мав заридати, як дитина, вона ловить його в своi обiйми i кладе на устах цiлунок забуття.

Двi великi сльози повисли на вiях.

Дiвчина на чорнiм конi

I

Зжився з самотою.

Не раз приходили думки: коби опинитися в пустинi i не видiти людий. Не нарiкав на них, але бажав не видiти iх. Не мiг любити, нi ненавидiти.

Як пiзнав, що все, що життя може дати, легко здобути, то се вистачило йому i вiн усунувся вiд суети.

Чим же тепер виповнити скуку?

Вглублявся в вiчнiй правдi, знаходив в нiй поезiю i забуття, але вряди-годи будилися спомини, зводили з дороги i затемнювали свiт.

– Забагато лишилося в менi серця, i воно приковуе до людських дорiг, – мовляв тодi.

Так минав рiк за роком.

Одного полудня лежав в робiтнi i розсiвався в нудьзi.

Не знаходив нiчого в минувшинi, не знав будучности; весь вiк, вiд малоi дитини донинi чув лиш себе самого на сiм свiтi.

Схрестив руки на головi i думав.

– Родичi не бажали собi мене, боялися мого приходу на свiт, люди обiйшлися без мене, що ж робити з собою?

Розпука точила його, точила, як повiльна язва, аж тут з далекоi краiни прилетiло таемне диво. Пiдоймив голову, глянув на вiкно, надслухував i побiлiв. Отее вимерле цiле мiсто, а над ним золоте i червоне свiтло. Встав i тихим кроком пiшов до вiкна. З великоi вулицi вимела смерть все життя, в однiм вiкнi стояв труп i дивився з-поза портьери скляними очима вдолину.

Згодi, поволi з кiнця вулицi летiв студений страх i мертвив тишину, а за ним дудонiв тупiт кiнських копит. З-за кривулi долiтав тупiт кiнських копит, показалася дiвчина на чорнiм конi. Їхала поволi ближче й ближче. Дарiан дивився з вiкна, вона навернула в його браму, вiн поволiкся i впав на софу.

Повiльний стук на сходах, дверi створилися, в робiтню ввiйшла блiда дiвоча постать i сiла коло нього.

– Як вам живеться?

Здвигнув плечима i мовчав.