Антологія української готичної прози. Том 2

Вийшли до парку. Ішла поволi, похилена i вдивлена в землю.

– Ви зачували, може, – шептала вона, – що моi хвилi недовгi.

– Так, чув… але не знаю, в чiм смерть, а в чiм життя, ви прецiнь не можете вмерти.

Всмiхнулася гiрко i махнула рукою.

Сiли в лiску, бо вона дуже вмучилася. Напав ii кашель, отирала очi i набирала духу. Вiн вдивлявся в променi на зiв’ялiм листю, вони блискотiли, мiнилися i погасали.

– Я прийшла – простiть, що промовлю до вас по-давньому – я прийшла просити вас о найбiльшу рiч, яка лиш коли могла бути в моiм життю.

Глянув на ii смуток i ледве мiг вимовити:

– Кажи, я все-все вчиню для тебе. Душу вiддам – кажи, ти знаеш мене.

Вслухалася в його голос, вслухалася в його серце, нагадувала давню любов, забажала всiею силою ввiйти ще раз в його душу.

Спитала крiзь задуму:

– Ти все ще смутний? Чому ти вiчно смутний? Чому ти такий смутний, що твiй смуток по нашiй смертi сiм поколiнь укрие собою?

Мовчав.

– Ти дуже нещасливий! Нинi пiзнаю тебе так, як ще нiхто на свiтi, i виджу, як скривдила тебе i запропастила твою i свою душу!

Припадала до його нiг, та вiн не допускав.

– Коби я могла дати тобi хоч крихiтку розради…

– Скажи, про що мала просити мене? Збирала останки сили й духу.

– Хочу, аби ти останнiй з цiлого свiту, одинокий живий з сього мертвого свiту, попрощав мене.

Пригорнув ii до себе, вона вiдтручувала його з хорою розпукою.

– Не схиляйся до мене – в менi смерть.

Лепетав живо, як дитина:

– Не боюся нiчого, менi все одно, не хочу, не можу, не буду жити без тебе! Вернися, моя найяснiша Музо, дай менi раду, як урятувати себе – я знищу…

– Я не годна опертися твоiй волi – менi легше при твоiх грудях, буду вiчно з тобою, лиш не забудь попрощатися зi мною…

Зiмлiла в його обiймах.

– Клянуся на всi сили – вiдвiдаю тебе i попрощаюся з тобою.

Пiдвiв ii i помагав сiсти на коня. Скинув капелюх, вона промовила з гiрким усмiхом:

– Ти вже, бачу, лисий…

– Ая, лисий, небого, лисий, ха-ха… Не можу вiднайти, в чiм життя, а в чiм смерть…

Глухо гомонiв тупiт серед мертвоi вулицi, дiвчина пропадала в сумерку, Дарiан стояв, усмiхався i повторяв останнi слова.

II

Лежала на верандi у вiдкритiй домовинi i бiлiлася, як лiлея на чорнiм коврi. Гiрлянди дикого вина звисали з веранди, далеко в кутi блимало свiтло на тринiжку, вечiр думав довкола на свiтi.

Дарiан притулив уста до ii личка легенько, аби не збудити.