Антологія української готичної прози. Том 2

Листя шелестiло в парку, ii личко оживало, вiн учув легесенький шепiт, як в своiй душi.

«Я не вмерла, але не маю сили пiдвестися, нi втворити очей. Не рухай мене, не буди смерти, менi так добре. Чую тебе при собi, оглядаю останками сну, який люди взяли за смерть. Моя воля доказала сего. Ще кiлька хвиль твоя сила удержить мене… Ти вiтхнув в мене любов першим поцiлунком – тямиш, тодi давно? – тепер замкни останнiм».

Цiлував ii й шептав:

– Бiдна моя…

В його шепiт вплiталося сердечне лелiння, як дрижання ангельскоi струни, коли подих вечiрнього свiту гладить ii.

«Прости, прости менi все, я негiдна, зломила твое щастя…»

– Ой, бiдна моя…

«Ти прийшов до мене в гостi, а я не маю чим приймити тебе, – от, диви, яке мое господарство…»

– Ой, бiдна ти, бiдна моя…

«Ти дав менi серце, я беру його на той свiт, а тобi не маю що лишити. Лишаю тобi у заповiтi чари творчости, i се вистане на твое самотне смутне життя на сiй землi. І змиеться погань мого життя – я стану знов твоiм чистим ангелом, провiдною музою.

Будеш оглядати вiчну правду, невиданий свiт, пекельнi муки i райськi розкошi, будеш дивитися на них, як сонце, бо серце твое я забрала…

А земне життя – гей, гей, яке воно бiдне – як тее листя, що шепоче тепер у сконi молитву вiчноi суети».

Втворила очi, по хвилi ледве промовила:

– Мiй кiнь…

* * *

Дарiан бiг наперед.

П’яний жовнiр волiк шаблю, як птах зламане крило, на розi вулицi жебрав старий iнвалiд, а коли нiхто не звертав на нього уваги, поздирав ордени, затолочив iх в болото i пошкутильгав, гупаючи з усеi сили закованою кулею в грудь землi.

Жiночий зойк стрiляв ножами в темрявi.

– Де мiй чоловiк?! Вiддайте менi чоловiка!

На смiтнику сидiла кретинська потвора з висадженими очима, обгризала кiстки i заходилася здушеним реготом.

Настала пора, що криеться поза людською увагою.

Статуi сходили зi скамiй i шкандибали до винного шинку, на старiм цвинтарi повставали монахи, вiдвалили камiнь вiд гробницi монахинь i лiзли до них на розпуст.

Дарiан бiг наперед. За ним сипалися iскри.

Мальований стрiлець

Мене заскочила нiч серед глухоi понуроi вулицi в далекiм чужiм мiстi, i я станув в однiм готелi. Слуги поводилися смiшно. Гугнали, викривляли роти i вiдверталися, аби не дати пiзнати себе. Здаеться, були в них приправленi вуси, бороди й начорненi брови, але я так був змучений, що не звертав на них уваги.