Антологія української готичної прози. Том 2

Вони смiялися з нього й кидали йому кiсточки, а потiм нацькували псами…

В гарячцi перед смертю вiн просив черешень… Минали лiта, я пiдрiс i незабаром пiшов свiт за очi. Чоловiковi жiнка не вмре, помре лише дитинi – мати. І вирiс я на чужинi, а в мене виросла туга за рiдним краем, за рiдною матiр’ю.

Я забажав бодай маленьку пам’ятку знайти по нiй, воскресити ii образ.

Так поiхав я в рiдне село.

Батько привiтав мене, як тiнь iз того свiту, мачуха позеленiла i набрала богомольного виду.

– О, то ти ще живеш?… Ми вже давно вважали тебе небiжчиком!

Простягла руку й показала на крiсло.

Пiд час розмови батько зиркав на мене, його, видно, будило сумлiння й спомини, бо вiдступав вiд теми i згадав кiлька разiв, що мое обличчя дуже нагадуе йому покiйну.

Мачуха спитала, чи пам’ятаю щось з дитячих лiт, але потiм пригладжувала надшивку сукнi й не чекала на вiдповiдь.

Я силкувався заспокоiтись, шукаючи хоч би тiнi тоi, яка навiть по смертi одна-одинока не покидала мене. Це була кiмната, в якiй я останнiй раз ii бачив.

Нi одноi пам’ятки не лишили. Тепер ця кiмната була чужа й холодна…

Наймичка накривала на стiл, мачуха позiхнула й вийшла. Батько став сам не свiй. Вона, видно, все людське заглушила в ньому. Старий шепотiв сам до себе, блимав дико на мене очима, розводив руками i кривився. Це ранило мене в серце й мучило до краю.

Дверi вiдчинилися. Мачуха тягла за собою щось, батько зiтхнув, я пiднявся i застиг на мiсцi.

– Представлю тобi, Назаре, мого единого сина, доктора прав Нюнька, – сказала вона з чванливою примхою i привела до мене карлика не карлика, а велику, перехилену набiк голову з риб’ячими очима i неприемним усмiхом.

Вся решта тоi мачушиноi потiхи губилася в одежi дiтвака, тiльки здоровi руки й груба шия нагадували людину, закопану по пояс у землю.

Ми обмiнялися поглядами, карлик вхопив мою руку i стиснув так, що я ледве витримав.

– Пардон! – заскрипiв вiн, як криничний журавель. – Але я вважаю за потрiбне представитися в тому значеннi, щоб гiсть пiзнав вiдразу, з ким мае дiло, i не судив по моему вигляду, що в мене немае сили!

Вiн засичав i вишкiрив два ряди здоровезних зубiв, а те «моему вигляду» виголосив гордо.

Я сказав, що не люблю нiяких доказiв сили таким способом, але мачуха перебила:

– Вiд брата треба все приймати, тим бiльше, що вiн – доктор.

Менi було байдуже, хоч би вiн був мiнiстром. Та Нюнько напосiвся на мене:

– Я чоловiк практичний, здоровий розум – це мое серце.