Антологія української готичної прози. Том 2

Стою на чолi фiнансових та полiтичних iнституцiй i маю голос у головних суспiльних справах.

Я дивувався з того свого «брата», мене забирала лють i милосердя, а вкiнцi – страх. Легко було змiркувати, що мiж нами щось важливе трапиться.

Вiн почав говорити про поезiю й мистецтво i сказав, що не терпить iх, бо «плаксивi, бiднi розбиваються в потемках i самi не знають, чого хочуть».

Менi стало нестерпно.

– Я сподiвався, що ви це скажете, але чи не приходило нiколи вам на думку, чому саме поезiя така i хто цьому винен?

Вiн хотiв був вiдповiсти однiею з тих витертих бюрократичних фраз, якими воюють звичайно двоногi песиголовцi, та я його зразу ж збив згори:

– Це тому, що наша поезiя й мистецтво не мають грунту пiд собою, i доки полiтична влада буде в таких руках, як досi i як вашi, то нема надii на кращу долю народу…

Пiсля вечерi я лишився на самотi.

Вiкно було вiдчинене у великий сад, i до мене навiдалися моi товаришi – думки.

Не хворий я, але життя без материноi ласки, мiж чужими, самотне життя в кривдi й приниженнi передчасно зломило мою юнiсть.

Тепер мене кололи тернянi думки.

Виперли мене з рiдноi хати, все забрали. Для Нюнька. За те, що вiн народився калiкою, обдарували його серцем i достатком. А я народився здоровим, i за це мене позбавили всього.

Я сперся на пiдвiконня, оглядав усе навкруги – рiдне, знайоме.

Тут давно покинув я вiвцi й сопiлку, взяв материнi спiванки й пiшов у малярську школу. Опинився мiж тiсними мурами, як птах у клiтцi. І тi мури, i той студений свiт довкола огрiвав теплом своеi рiдноi матерi.

В чужу, темну кiмнату навiдувалися дитячi сни й привиди, якi принiс я з далеких, рiдних лiсiв вiд моеi неньки. Тi щирi приятелi – сни – гуртувалися все самотнiми вечорами й безсонними ночами довкола вогню, що палав у менi до мого поневоленого народу. Це була одинока вiдрада на чужинi.

Гей, гей!.. Бувало, вибiжу до Сенюкового Олекси, сховаемося в саду, зладимо плужок iз старого вiстря та й оремо землю… Та Олекса давно помер, а менi так i не судилося орати своеi ниви.

Так скiнчилася моя перша спiванка.

Раз пастушком заблудив я в лiсi, й пiсля довгого плачу, голодного, мене зморив сон. Буджуся опiвночi – чуднi дива снуються по смереках, мiсяць пускае пасма крiзь гiлля на пнi й корчi, верхи дерев гудуть тихо, а ген з могили виходить сновида й стогне, аж гомiн iде по лiсу.

…Рано проснувся я, i раптом менi здалося, що встаю iз домовини.

Потiм вийшов на подвiр’я з батьком.