Антологія української готичної прози. Том 2

Я почув ось що:

– Панi й панич у великому клопотi, бо гадають, що ви приiхали вiдiбрати свою землю. Перед татом криються, бо вiн – за вами. Але ви стережiться, бо вони хочуть пiдкупити якихось людий, зв’язати вас i вiдвезти десь, нiби, як це я зрозумiла, до такого дому, що в ньому тримають божевiльних. Все по ночах панi з паничем радяться, я це пiдслухала та й кажу вам, тiльки прошу вас дуже, не видавайте мене.

Нам инколи й не сниться, що одна людина копае пiд нами яму, а друга – рятуе.

В якому оточеннi перебував я весь час!

Аж тепер я зрозумiв, чому мачуха й Нюнько стороняться мене…

Вечорiло.

Я вийшов у лiс i лiг серед гущавини. Земля, як мати, приймала мою журбу. В свiтi – гамiр i праця пекельна, а тут – дрiмучий лiс, що обгортае спокоем.

Прийшла думка про карлика.

Колись в одну хвилю рознiс би був його кiстки, а тепер дивлюся бiльше в себе: життя навчило терпеливости.

Спокiйно й не без серця дивився я на карлика.

«Це ж, – думав собi, – та несита, чорна сила, що давить людину, чатуе по всiх закутках, щоб ограбити, здерти шкуру, затоптати в болото.

Якщо пустиш собi кулю в лоб, то ще не застигнеш, а вже чоботи стягають з тебе…»

Думки блукали, як змученi журавлi над морем.

Раптом я почув тупотiння в корчах. Здавалося, звiр гнався за звiром. Зчинився близько трiск, я придивився – спереду втiкае дiвчина й хлипае, а за нею женеться карлик, однiею рукою вiдпихаеться вiд землi, а в другiй – прут.

Я схопився й заступив йому дорогу.

Мiсяць свiтив на нас, ми дивилися хвилю один на одного.

– Ти що тут робиш? – проскиглив карлик. – Всюди тебе повно! Носишся з потайними планами – характеристика твого народу й матерi!..

Я приступив до нього.

– Що верзеш?…

– Іди з дороги! – зашипiв вiн i вдарив мене прутом.

Я схопив його за горло й пiдняв в однiй руцi. Вiн метався, але я робив тепер свое розважно й спокiйно.

Пригнув грабову гiлку, обернув ii навколо шиi карлика i пустив його в повiтря.

Пiсля цього мене охопило омерзiння, я якийсь час блукав лiсом, потiм отямився i помчав до хати.

Тут стрiнула мене несподiванка. Карлик мав занадто сильну шию i руки, щоб повiситися. Вiн розiрвав гiлку – полетiв униз, прийшов додому i розповiв усе матерi. Я саме застав, як вiн iз мачухою дер портрет моеi матерi на куски, й обое топтали його ногами.

Вони накинулись на мене, як хижi птахи, але не пройшло й хвилi – i я знайшов найпростiший спосiб, якого досi нiколи не пробував.