Антологія української готичної прози. Том 2

Дух iх тинявся серед базарiв, поневiряючись за право участи в боротьбi за iснування, й очi iх не зверталися з гiмном хвали до блакитних небес…

Але нараз зупинились вони обое, мов пiд примусом чиiмсь – зупинились перед вiтриною пекарнi.

Там був виставлений, як рекляма художника, портрет… То був портрет дiвчини…

…Високо зачiсане волосся вiдтiняло розкiшшю темноi корони матове обличчя. Горде, рiвне чоло, рукою генiя виточений iз мрамору нiс, пiдборiддя, маленькi трохи сухi губи, звабливий зворот голови – то було якесь чаклунство, то було втiлення свавiльних до шалу принципiв краси… Неможливо було одiрватись очима, неможливо було винайти такоi хвилини, в яку хотiлось би сказати: «досить дивитись, вiдiйди!» Але найчарiвнiшими, найбезумнiшими – були очi…

Якась сумна втома свiтилась у них, в тих очах.

Там була i ласка божества, i прохання, там було море слiз, там була загибель. Тисячею ясних, блискучих зорями вогнiв, свiтилися тi надзвичайнi очi. Важкою дугою темних брiв, стрiльчастими, мов блискавка, вiями, дивним тоном повiк важких, немов з трудом пiднятих, вони прорiзали темноту й фальш, вони доходили до таемних глибин людського духу… Що там, за ними, за цими чарiвними напрочуд сторожами внутрiшнього свiту? Що бережуть вони ревниво, якi скарби ховаються в них? Про що вони, дивнi очi, питають? Навiщо вони так безмежно жалiбно молять?

– Іда! Іда! – скрикнула панночка.

Студент здригнувся. Йому здавалось, що та краса – то абстракцiя, безтiлесна iдея, перед якою можна впасти на колiна, яку можна кохати до фанатизму, але вiдчувати ii п’ятьма своiми органами чуття, пiзнати ii – неможливо.

– Хiба ви… ви знаете ii? – спитав вiн.

– А як же, як же! Та це ж дуже гарна наша знайома. Я давно ii знаю, дуже давно… Тепер вона два роки вже як умерла…

Лорiо чомусь не мав i сумнiву в тому: звичайно, вона вмерла.

– Менi дуже жаль, що я не була при ii смертi… Я не знала, що вона тут умерла, в нашому мiстi, а то я пiшла б до неi, що б там не говорили, як би не дивились на це… Їi ж, знаете, не приймали тут… Вона… негарною стала останнiми часами… Вона… нi, я не хочу нiчого казати, нiчого… Нехай буде досить уже того, що й так знаходяться охочi паплюжити ii пам’ять… А iй було всього вiсiмнадцять рокiв! Вiсiмнадцять рокiв, коли вона вмерла…

А яка вона була розумна! Голос, стан, хода… Нi, це така була краса надзвичайна, що не можливо було дивитися байдуже на неi.