Антологія української готичної прози. Том 2

Великi круглi серги меркнуть своiм золотом перед дивним кольором ланит; нема дорогоцiнного камiння, лише два дiяманти впали униз iз розкiшних очей, двi перлини повисли там – i перлинам тим цiни немае… Ще не рвуть ридання тiла, ще не тремтить воно усе, мов бурею зiгнуте, але зараз, зараз розiллеться море пекучого болю, зараз зiрветься з чарiвних вуст безумний протест…

* * *

І пiт холодний виступив у нього на чолi… Вiн прокинувся. Било й стукало у скронi, руки тремтiли, а душа болiла так, як нiколи ще…

Морем безмежним журби пiдiймалось чуття десь з глибин, рвуча скорбота розривала серце.

Дивився широко розкритими очима в повнi темряви кутки кiмнати, ловив вухом найменший звук – i знову засинав важким, мов камiнь, сном, уривчасто дихаючи.

* * *

…пишний баль. Мов високо-високо десь пливе вверху чийсь стан… Та фiгура оточена людьми, але люди нiби малiють коло неi – i вона одна, самотна, пливе у височинi, сiючи свiт сонця, блищучи навколо правдою краси. Бiле, ткане ельфами й феями лiсiв убрання, розкiшна гiрлянда квiток через плече, антично зачiсане волосся, а в руках мiрт, зiрваний закоханим янголом в небесних садах… Кожний крок дише царственим достоiнством i сiе дивнi пахощi навкруги… І це вона… вона…

І мов з пiдземних царств яких, мов з глибокого повного болотяних сморiдних парiв багна якого… пiднялось доверху зло… втiлення зла… Дише воно убiйним диханням, сипле палючими iскрами заздрощiв.

Озброене воно в мiдну сталеву кольчугу слiпих тенденцiй, а в правiй руцi держить тонкий, як жало змiiне, кортик, в усю довжину якого отруйними кислотами випаленi слова й речення благонравних матрон, жриць таемного культу розпусти… На кiнцi кортика блищить брудна якась, смердюча крапелина…То – осуд загальний, то короткозоре нахабство, то лайка п’яного, що зайшов до тихоi оселi щасливих людей…

І повiльно, але безповоротно, як смерть, зростае воно, пiдiймаючись усе вище й вище… За ним у першу голову батькова строгiсть з ферулою короткозороi глупоти в руцi; там далi сонм родичiв, кревних i близьких, i дальнiх з чорними вишкiреними зубами, з кiстлявими пальцями, простягнутими вперед.

Ще далi – всiлякi знайомi, тi, що знали, бачили, i вони теж хитають головами, плюють собi пiд ноги, а в той же час хижо i розпусно дивляться уверх, скосивши очi… А далi ще за ними – безконечний хвiст усiх «перших стрiчних», хто гордо голову дере догори, хто аж пiдстрибуе з висунутим язиком, хто удае спокiйного – i нi одного, нi одного з них без задньоi мислi!..